Велике плавання
- Автор: Шишова Зинаида Константиновна
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Велике плавання». Краткое содержание книги:
Книга заснована на фактах і на здогадах.
З щоденника Колумба ми знаємо, що в його екіпажі були хлопчаки — корабельні юнги. Через необачність одного з них зазнала аварії «Санта-Марія» — флагманське судно флотилії.
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
Другий і третій день, не зупиняючись, провів у дорозі, і на ранок четвертого дня залишився вже без будь-яких харчів. На північ від долини темнів ліс, а в лісі, звичайно, було багато дичини, але я боявся відійти убік; флотилія хоч і рухалась в тому ж, що і я, напрямку, але відстань між нами щодня збільшувалась, бо я не міг змагатися у швидкості з судном, що йшло під парусами.
П'ятого дня, змучений голодом, я нарешті відхилився убік від свого шляху і, підстреливши папугу, вгамував голод сирим м'ясом. Вода в струмку, з якого я напився, була гірко-солона і відгонила лугом.
Тут же, біля струмка, я вирішив відпочити, щоб потім з новими силами продовжити свій шлях.
Удосвіта мене розбудив гуркіт пострілу, що пролунав у навколишніх горах. І, видершись на порослий рідкими кущами горб, я здивовано побачив нашу флотилію, що вже неслася мені назустріч.
Перша думка, що майнула у мене в голові, була про те, що якесь несподіване лихо перешкодило моїм товаришам продовжувати свій шлях; але я відразу ж цю думку відкинув.
Пан пообіцяв, що пострілом дасть мені знак про те, що зустрівся з Орніччо. Можливо, йому справді пощастило більше, ніж мені.
Стрімголов кинувся я до берега.
Відстань, яка здавалась мені з горба такою близькою, весь час ніби розтягувалась у мене на очах, і через годину я вже змушений був притишити свій біг, бо дерева, що пропливали переді мною, почали зливатись у суцільну стіну, а в очах кружляли вогняні плями.
Я спустився вниз і перестав бачити море. Ноги мої по кісточки грузли в болотистому грунті, і це дуже уповільнювало мою ходу.
Нарешті я знову опинився на високому піщаному пасмі, нанесеному прибоєм, і побачив наші кораблі, що йшли мені назустріч.
Добігши до берега, я кинувся у воду. Холод пронизав все моє тіло колючим болем, але я, напружуючи всі сили, розтинав хвилі. Доброзичливі руки витягли мене і внесли на палубу. Кілька хвилин я лежав з відкритим ротом, мов риба, викинута на пісок.
— Де Орніччо? Чому ми повертаємось? Чому стріляли? Куди ви дійшли?
Я вигукнув би ще тисячу питань, якби Дієго Мендес не прийшов сказати, що мене викликає до себе адмірал.
Хитаючись і тримаючись за плечі матросів, я підвівся і пішов до адміральської каюти.
— Ви наказали повертатися на Еспаньйолу? — спитав я, відчинивши двері.
Пан, схилившись над столом, розглядав великий розгорнутий перед ним документ.
— Так, — сказав він, розгублено дивлячись на мене, — хіба ти не чув нашого сигналу?
— Ви відшукали Орніччо? — гукнув я. — Тисячі прикмет вказують на те, що він десь поблизу.
— Подивись, що тут написано, — сказав адмірал, простягаючи мені папір.
Я побіжно глянув на нього і впізнав почерк королівського нотаріуса, якого ми взяли про всяк випадок у плавання. Мене мало цікавив цей документ.
— Ми вирушаємо на розшуки Орніччо, адже правда, месіре? — спитав я, задихаючись від хвилювання.
— Ні, — відповів адмірал, — ми повертаємось на Еспаньйолу.
Кров дзвеніла у мене у скронях, я дихав, мов загнаний кінь.
— А що ж буде з Орніччо? — пробурмотів я, почуваючи, що знемагаю. — Пригадайте, пане, пророцтво мавра. Можливо, наближається час його здійснення.
— Ми помилились, — спокійно сказав адмірал, кусаючи нігті.
Порив люті, викликаний спокоєм цієї людини, несподівано спалахнув у мені, затьмарюючи розум.
— Хіба не повторювали ви щохвилини, — вигукнув я, забуваючи про сан того, хто був переді мною, — хіба щохвилини ви не твердили: «Мавр не може помилятись»?!
— Ніхто і не каже, — відповів адмірал холодно, — що помилився мавр. Помилились ми з тобою.
Я ошелешено дивився на нього. Обличчя моє, певно, було таке змучене, що пан з несподіваною ласкою в голосі сказав:
— Вислухай мене, і ти одразу зрозумієш, що я маю рацію. Сідай тут, поруч зі мною.
Це була велика честь — сидіти поруч з паном, але тої миті, не думаючи про це, я сів на лаву.
— Пригадай, що сказав мавр, — ще лагідніше мовив адмірал. — «Твоя доля невіддільна від долі юнака з чорними очима: він відведе від тебе лихо, він врятує тебе від смерті, і він же покладе на твою голову корону».
— То чому ж ви не поспішаєте з'єднатися з ним? — спитав я схвильовано. — Хіба вас так мало турбує ваше майбутнє?
— Я поспішаю з'єднатися з ним, — урочисто відповів адмірал.
І слабка надія проникла в моє серце. Можливо, він отримав звістку, що Орніччо вже повернувся на Еспаньйолу?