Моє сторіччя

1995

…і ось, любі слухачі та слухачки, як кажуть у Берліні, наче ведмідь з ланцюга зірвався. Ви тільки послухайте: їх було двісті, а може й усі триста тисяч, і вони змусили Курфюрстендамм, який уже пережив стільки доленосних моментів, просто закипіти, ні, вийти з берегів по всій довжині — від Меморіальної церкви кайзера Вільгельма до Галлензеє. Таке можливе тільки в цьому місті. Тільки тут, у Берліні, де нещодавно стала справжньою сенсацією інша подія — коли всесвітньо відомий митець на ім’я Крісто спорудив незрівнянно чарівне шатро для Рейхстагу, і це привабило сотні тисяч глядачів, — тут і тільки тут, де лише кілька років тому молодь танцювала на Стіні, насолоджуючись п’янким святом свободи, а вигук «Не може бути!» став гаслом року, тільки тут, кажу я вам, можна знову зібрати навіть більшу кількість жадібних до життя та готових на все людей на «Парад кохання». І хоча сенат досить стримано реагував на пропозицію організувати це дійство саме тут, побоюючись, що після нього на вулицях залишаться гори сміття, і навіть спершу мав намір заборонити його взагалі, але врешті-решт таки дозволив — звісно, любі слухачі та слухачки, ми поважаємо ваші сумніви, — провести санкціоновану ним, сенатом, демонстрацію так званих рейверів, тобто мрійників, фантазерів, цілковито обкуреної й зацикленої на музиці в стилі техно танцюючої молоді; вони зібралися тут — і ощасливили весь Берлін, це чудове, завжди відкрите до всього нового місто, «найбільшою вечіркою в світі», як називають її одні, хоча інших це й шокує, бо те, що тут відбувається ось уже кілька годин, — ви тільки послухайте! — неможливо перевершити ні за силою звуку, ні за життєрадісністю, ні за сповненим енергії прагненням миру, адже гаслом цього «карнавалу в стилі Ріо», який відбувається на Шпреє, цього разу стало «Peace on Earth». Так, любі слухачі та слухачки обох статей, насамперед ця, так старанно вбрана в різні костюми молодь, що приїхала сюди з усіх куточків світу, навіть із Австралії, — вся вона прагне миру на землі! Але водночас хоче показати всьому світові: подивіться, ми існуємо! Нас багато. Ми — інакші. Ми хочемо розважатися. Ми хочемо тільки розважатися. І ці розваги вони можуть самі собі організувати, без жодних перешкод, бо вони, як уже говорилося, інакші — не бритоголові, ліві чи праві, не народжені пізніше послідовники покоління шестидесятників, що завжди виступають лише проти чогось і практично ніколи не висловлюються за щось, і не такі, як оті добросерді, яких ми вже бачили, коли вони криками страху чи свічками намагалися зупинити війну. Ні, ця молодь дев’яностих уже геть інакша, як і їхня музика, що може здатися вам, любі слухачі та слухачки, лише хаотичним шумом і гуркотом, від якого болять вуха, бо і я сам, попри всю симпатію, змушений визнати, що це бубоніння басів, яке пливе й шумить над Курфюрстендаммом, це безжальне «бум-бум-бум — чака-чака-чака», як його ще називають — музика техно, не кожному до вподоби, але ця молодь захоплена собою та хаосом, вона хоче заглушити себе цілком — і пережити екстаз. Вона танцює до знемоги, аж пара з неї йде, обливається потом, доводить себе до виснаження, танцює на прикольно прикрашених вантажівках, причепах та винайнятих автобусах, що ледь помітно рухаються в натовпі уздовж Курфюрстендамма, і — ви тільки прислухайтесь — своїми танцями вони змушують вихлюпнутися на вулиці весь Берлін, тож мені починає бракувати слів — і я зважуюся зануритися, разом зі своїм мікрофоном, у цей стрибаючий під музику натовп, і тепер ризикну запитати особливо захоплених цим дійством рейверів: