Моє сторіччя

Не буду приховувати: так, з’явилися безробітні, вони й досі є. Той пан, який мене описує, збирається повісити на мене сотні тисяч безробітних. А я кажу: «Не страшно!» Вони завжди можуть повалятися в соціальному гамаку, тоді як я, без перепочинку, мушу брати на себе все нові й нові завдання. Коли в дев’яносто четвертому мій траст завершив свою надзвичайну роботу і ліквідував рештки планової комуністичної економіки, я змушена була відразу ж готуватися до наступної пригоди — всесвітньої виставки. Що означає готуватися? Це означає на повній швидкості стрибнути на коня під назвою «Експо-2000». У цю досить розмиту ідею треба було вдихнути життя. Тоді як я, можливо, зі значно більшим задоволенням за рахунок держави повалялася б у згаданому гамаку в ролі такої собі частково безробітної — звісно, на терасі нашої родинної вілли з виглядом на Ельбу. Зараз я, на жаль, надто рідко можу насолоджуватися цим краєвидом і практично ніколи — до заходу сонця, бо траст усе ще висить на мені, бо мені знову погрожують новим фінансовим розслідуванням, бо цей пан, який збирається здерти з мене гроші заднім числом за період ще до дев’яносто четвертого, цей пан збирається виставити мені неймовірно високий рахунок. На його думку, саме я, а не західнонімецька калієва промисловість, довела до збитків і боргів Бішоффероде і викинула на вулицю кілька тисяч шахтарів; на його думку, саме я, а не, приміром, Крупп, довела до банкрутства сталеливарні в Оранієнбурзі; саме я, а не, наприклад, Куґельфішер зі Швайнфурта, перетворила на руїни численні прокатні та шарикопідшипникові заводи з доісторичних часів НДР; саме мені приписують афери із західними грошима, призначеними на відбудову східних територій, — буцімто завдяки мені ці гроші опинилися на рахунках «загниваючих» західних фірм, таких як корабельня «Вулкан» із Бремена, і допомогли цим фірмам знову розцвісти. Усе це приписують мені, пані Тройганд, вона ж Женні Трайбель, якій вдалося заробити на цьому мільярд — коштом безлічі бідняків, що беззахисно розмахують ногами й руками…