Клуб невиправних оптимістів

Мадлен з Ігорем усе намагалися згодувати йому страву дня. Він ледь її торкався та брався за черговий кухлик «Кот-дю-Рону» — най бережеться той, хто відмовлявся освіжити його.

— Я плачу. Я не п’яний. Я не скандалю. Роби свою справу — принеси мені випити.

— Леоніде, — казав Ігор, — ти зовсім не їси. Схуд так, що й не впізнати. Не уявляю, як ти досі тримаєшся на ногах. Одного дня в тебе не стане сил кермувати.

— Я ніколи в житті не потрапляв у аварію.

— Знаю, я втручаюся не у свою справу, — правила далі Мадлен. — У вас лише кістки та шкіра. Ви гарний чоловік, Леоніде. Але якщо й далі буде в тому ж дусі — жодна жінка на вас не гляне.

— Однією проблемою менше.

— Мені здається, у вас проблеми з алкоголем.

— Мадлен, це без алкоголю в мене проблеми. Як казав мій батько: «Поки руки не тремтять, життя прекрасне». От що дійсно погано, коли починаєш розливати повз. Горілка зігріває наші серця. Єдиний алкоголь, що не замерзає… Я розповідав вам анекдот про Леніна і Горького?

Вони спробували згадати й один за одним закивали головами.

— Одного прекрасного дня Горький вирішує провідати свого давнього друга Леніна та запрошує розпити рубль горілки[121]. Ленін покликається на певні обмеження, накладені революцією, і відмовляється пити більш як полтину. Але Горький добре його знав: до повстання він запросив його на Капрі, напились тоді до чортиків. Він наполягав, зауваживши, що два таких значущих діячі можуть собі дозволити малесеньку надбавку і ніхто не наважиться їм дорікнути. Ленін палко заперечує, тоді Горький запитує, у чому ж криється справжня причина такої впертості. Ленін хапається за голову й відповідає: «Розумієш, Олексію Максимовичу, коли я востаннє розділив з другом рубль горілки, це так ударило в голову, що я відчув обов’язок виступити перед робочими, вони ж бо на мене так чекають. І от я досі ніяк не допетраю, що ж я міг їм тоді такого сказати, що вони потім наробили стільки дурниць».