Клуб невиправних оптимістів

Вчора я став таким же шматком лайна, як мої дружки. Я вбив незнайомця. Я тримав його на оптичному прицілі, у мене був вибір. Стріляти чи ні. Він нічого не підозрював. Я запитував себе, про що він думає, яких переконань дотримується, багатий він чи бідний, може, має батьків, дружину, дітей. Відповідей я не мав. На його біду, він був фелах, я вистрілив. Відстань близько кілометра — йому рознесло голову. Ми вбили вісьмох, хоча це нічого не міняє.

Щодо тебе, Мішелю, мені було б цікаво зустрітися з твоїми приятелями-революціонерами. Не знав, що такі ще існують. Зроби мені послугу. Поки вони ще не забули, поцікався найкращим рецептом коктейлю Молотова. Таке зайвим не буває. Буду радий зіграти з ними кілька партій. Бери уроки, дурнику, бо я був чемпіоном, хоча й давненько не грав. От у чому я відточив навички, так це в кікері. У нас стоїть один в офіцерській їдальні, коротше, я забив гол лейтенанту-легіонеру, а він, до слова, чемпіон. Ми виграли турнір у десантників із Константіни. Без коментарів. Маєш якісь новини про свого безголового брата? Він кудись звітрився…