Клуб невиправних оптимістів

Найгіршу серед шахових образ він приберігав для тих, хто наважувався оспорювати його першість: він величав їх слиньками. Я неодноразово намагався вмовити його розіграти зі мною партію. Він ухилявся з незмінною посмішкою:

— Обговоримо це років за десять. Як станеш гравцем. Іди вправляйся з Імре чи Володимиром. А як вони перестануть у тебе вигравати, повертайся до мене.

Я годинами спостерігав за його партіями, занотовуючи кожен хід та ставлячи запитання. Леонід був натхненний гравець і не потребував ані дошки, ані фігур. Він грав у голові. І стверджував, що знає напам’ять 287 найкорисніших партій та кількасот кращих дебютів й ендшпілів. Дивно, що не підрахував ретельніше, бо був надточний. Він запам’ятовував кожен хід, пригадуючи аналогічну серію розмінів[120] зі, скажімо, якогось іменитого турніру; запитував себе, як би вчинили за такої ситуації його безперечний кумир Алехін, що носив у голові понад тисячу партій, проти якого він мав честь зіграти тричі, не вигравши жодного разу, чи чемпіон чемпіонів Ботвинник, що так само завжди його перемагав. Якось я поверхово спостерігав за партією, не розуміючи доброї половини. Леонід, зауваживши мою розгубленість, розклав фігури:

— Ось. Це легка партія. Ти маєш поставити мат за чотири ходи.

Він залишив мене віч-на-віч із власною жалюгідністю. Приєдналися Павло й Віржиль. Ми намагалися знайти саме той очевидний розв'язок. Упевнені, цього разу він помилився.

— Він сказав, у чотири ходи? — поцікавився Віржиль.