Фантастика Всесвіту. Випуск 2

Із водограю ж повсякчас струменіло бурштинове денне світло, що змушує бджіл поратися коло троянд, і там кружляла у танку Вана, поки жайворонки співали над золотою її головою.

Такі чудові були ті оселі і так яскраво сяяли Дерева Валінорські, що Вефантур та дружина його Фуї-плачниця не могли витримати цього довго. І пішли вони у північні краї й ублагали Ауле викопати їм оселю під останньою і найхолоднішою з Гір Валінорських, що майже дорівнює по висоті пікам Арваліну. Оскільки всі Боги мали змогу влаштувати домівку собі до вподоби, вдовольнив Ауле їхнє прохання, а вони, разом з усіма похмурими служниками своїми, допомагали йому.

Протяглися просторі ті печери аж під Моря Тіней. Були вони сповнені мороком і луною, і відома була та глибинна оселя Богам і Ельфам як Мандос.

Сидів там Вефантур у чорній залі, яку назвав він власним ім’ям — Ве. Освітлював залу ту єдиний світильник, уміщений посередині її, і мерехтіли в ньому тьмяно декілька крапель роси Сільпіона. Темною парою були там затягнуті стіни, а підлога й колони були з гагату.

Туди згодом вирушали Ельфи усіх племен, якщо гинули вони, на лихо, від зброї, або ж ті, хто помер від журби за полеглими, — бо тільки так могли Ельдари вмерти, і все одно тривало це недовго. Там оголошував Мандос їхній вирок, і там чекали вони у пітьмі, марячи про минулі свої діяння. А після закінчення визначеного їм строку одержували вони змогу відродитися у дітях своїх і знов сміятися і співати.

Фуї зрідка приходила у Ве, частіше працювала вона, видобуваючи солоні соки, що з них утворилися потім сльози. А ще ткала вона чорні хмари і відпускала, а вітри підхоплювали їх та розносили по світу, і похмуре їхнє павутиння спадало раз по раз на тих, хто у світі жив. Тоді оберталися ці тенета на відчай та скарги без надії, на журбу й сліпу тугу.