Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Раптом волосся йому стало дибом — він почув приглушені дзюркотливим струмком кроки. Якась темна постать обережно обминала вибоїни на стежці. Марсіаль припав до огорожі і пропустив незнайомого повз себе, потім, ховаючись у тіні, підбіг до вази. Ось і ключ!.. Марсіаль схопив його і аж затремтів, ніби вже торкнувся тіла коханої. Потім повільно попрямував до загратованої хвіртки і несміливо зазирнув У сад.
У занедбаному саду не було ні шелесту, ні руху. Зовсім близько біліли стіни альтанки, а далі бовваніло темне громаддя будинку, де світилося лише у двох чи трьох вікнах. Марсіаль обережно повернув ключа в добре змащеному замку і, коли хвіртка жалібно вискнула, аж похолов від жаху. Почекав трохи, потім увійшов, причинивши за собою хвіртку і, скрадаючись, побіг до альтанки. Боявся, що за ним стежать, але сам себе заспокоював: мовляв, Амада не залишила б ключа, якби цієї ночі могло статися щось страшне… Сподівався, що вона вже в альтанці, та, штовхнувши двері, наразився на таку темінь, що аж моторошно стало. Здавалося, ось зараз звідти висунеться чиясь рука і схопить його… Напружуючи слух, збуджений до краю, він чиркнув сірником. В альтанці було чисто — ні пилу, ні павутиння, меблі дбайливо розставлено попід стінами — очевидно, хтось добре подбав про те, щоб побачення тут було приємним. У кутку, за старою ширмою, Марсіаль побачив оббитий шкірою диван, — той самий, який Хоакіна ставила в бібліотеці,— а на столику — свічку й сірники. Він засвітив свічку, затуливши її якоюсь скринькою, щоб світла не видно було крізь щілини в дверях, і чекав, прислухаючись до стукоту власного серця.
Звичайно, це Амада все підготувала. Вона ждала його… Невже вона таки наважиться віддатись йому? Марсіаль згадував переможну посмішку, яка грала на її устах щоразу, коли він, пригнічений, відступав після невдалої атаки, і пообіцяв собі, що сьогодні буде брутальним з цією святенницею. Але над усе жадав солодкого сп'яніння, хотів відчути наодинці з нею таємницю ночі… Зціпивши зуби, щоб погамувати хвилювання, напружено прислухався, чи не долине звук її легкої ходи, і невідривно дивився на двері.
Скоро він стомився від цього очікування. Хвилини збігали, але ніщо не порушувало величного спокою ночі. Марсіаль глянув на годинник раз, і вдруге, і втретє… О, вже чверть на одинадцяту… Може, захворіла сеньйора Вільялоса? Може, затримали Амаду, коли вона виходила? Марсіаль підійшов до дверей і визирнув надвір. На темному небі блищали зорі. В будинку погасло світло. Марсіалеві стало холодно від самотності. Довкола — море буйної зелені саду, що поночі видавалося чорним. Чому ж не йде Амада?..
Пів на одинадцяту… За чверть одинадцята… Одинадцята!.. Він одсунув ширму й ліг на диван, стомлений і розчарований, боячись нової примхи загадкового Сфінкса. Вогник свічки блимав, і на стінах танцювали химерні тіні. Раптом Марсіаль схопився, почувши квапливу ходу, і кинувся до дверей назустріч Амаді. Простягнув руки, обійняв її. Вона лагідно нахилила голову і, зітхнувши, пригорнулася до нього. Марсіаль чув, як шалено калатало її серце.
Жадібними губами припав він до її покірливих вологих уст. Тоді обернувся, щоб зачинити двері на засув, але Амада, отямившись, злякано вигукнула:
— Ні! Не треба!
Марсіаль нерішуче спинився: боявся, що вона втече.
— Не зачиняй! — владно звеліла вона. — Якщо зачиниш, я піду!
Марсіаль зміряв її поглядом і холодно кинув:
— Знов те саме, еге ж? Ти вбиваєш найкращі мої поривання! Ти засушуєш квіти, які ще навіть не розцвіли!
Не сказав більше нічого, але й не дивився на неї. Амада стояла нерухома, схвильована. Раптом вона прошепотіла:
— Гаразд, коли хочеш — зачини… Ти — як дитина, думаєш тільки про свою втіху!
Марсіаль кинувся до дверей, узяв їх на засув і, радісний, повернувся до коханої, щоб знову пригорнути її.
— Коли б ти знала, люба моя, як ти примушуєш мене страждати, то не була б така жорстока до мене! Я чекав цієї хвилини, як найбільшого щастя. Я хочу бути твоїм, тільки твоїм!.. Чому ж ти знов мучиш мене? Ми були б такі щасливі! Ми забули б усі наші сварки і… після цієї ночі я кохав би тебе ще дужче!..