Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Бейтс пирхнула:
— Але ж бджоли запрограмовані. Генетично.
— Ти неправильно зрозуміла. Шифратори — це стільники.
— А «Роршах» — бджоли, — пробурмотіла Джеймс.
Каннінґем кивнув.
— «Роршах» — це бджоли. Я взагалі вважаю, що магнітні поля «Роршаха» — це не механізми захисту. Думаю, вони є частиною системи підтримки життєдіяльності. Вірогідно, саме вони регулюють і визначають значну частину метаболізму шифраторів. У трюмі ми маємо двох істот, яких висмикнули з їхнього природного середовища. Вони просто затамували подих, але ж не можуть тамувати його вічно.
— Скільки ще? — запитала Джеймс.
— Звідки мені знати? Якщо не помиляюся, то я маю справу навіть не з цілими організмами.
— А якщо припустити? — поцікавилася Бейтс.
Він знизав плечима.
— Кілька днів. Можливо.
Усе, що нас не вбивас, робить нас дивнішими.