Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
Вона зовсім зажурилася і похнюпилась. Але тут раптовно та сама вранішня хвиля сподівання і збудження штовхнула її в груди. «Так, станеться!» Хвиля штовхнула її вдруге, і тут вона збагнула, що це хвиля звукова. Крізь міський гамір усе виразніше, близячись, чулися удари барабана і фальшуваті гуки труб.
Першим з’явився кінний міліціонер, який їхав кроком уздовж ґратчастої огорожі саду, а за ним троє піших. Потім повільно посунувся вантажний автомобіль з музиками. Далі — новісінька відкрита похоронна машина, на ній труна вся у вінках, а по кутах платформи стояло четверо людей: троє чоловіків і одна жінка.
Навіть на віддалі Марґарита розгледіла, що обличчя тих, хто, стоячи в похоронній машині, проводжали в останню путь покійного, якісь дивно розгублені. Особливо це було помітно на громадянці, яка стояла в лівому задньому кутку автокатафалка. Товсті щоки їй аж наче ще більше розпирало десь ізсередини якоюсь пікантною таємницею, в заплилих очицях палали двозначні вогники. Здавалося, що ось-ось, ще трохи, і громадянка, не втерпівши, підморгне на мерця і скаже: «Чи ви коли таке бачили-чули? Чиста тобі містика!» Такі ж розгублені обличчя були і в піших учасників процесії, які, приблизно триста, повільно йшли за похоронною машиною.
Марґарита проводжала очима кортеж, прислухаючись до того, як затихає вдалині тужливий турецький барабан, видаючи все однаковісінько «бумс, бумс, бумс», і думала: «Який дивний похорон… І яка туга від цього «бумса»! Далебі, дияволу б я запродала душу, аби тільки дізнатися, живий він чи ні? Цікаво знати, кого це ховають з такими дивовижними обличчями?»
— Берліоза Михайла Олександровича, — раптом почувся поруч дещо гугнявий чоловічий голос, — голову МАСОЛІТу.
Здивована Марґарита Миколаївна обернулась і побачила на своїй лаві громадянина, який, напевно, нишком підсів у той час, коли Марґарита задивилася на процесію і, треба гадати, несамохіть уголос промовила своє останнє запитання.
Процесія тим часом почала зупинятися, мабуть, стримувана попереду світлофорами.
— Так, — вів далі невідомий громадянин, — дивний у них настрій. Везуть мерця, а думають лише про те, куди заподілася його голова.
— Яка голова? — спитала Марґарита, приглядаючись до несподіваного сусіда.
Він був невисокий на зріст, вогненно-рудий, з іклом, у накрохмаленій білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках і з котелком на голові. Краватка була яскрава. Дивовижно, що з кишеньки, де звичайно чоловіки носять хусточку або самописку, в цього громадянина стриміла обгризена куряча кістка.
— Та, бачите, — ясував рудий, — сьогодні вранці в грибоєдовському домі голову в мерця поцупили з труни.
— Як же це може бути? — мимохіть спитала Марґарита, в той же час пригадавши перешепти в тролейбусі.
— Чорти їх маму знають як! — пащекував рудий. — Втім, я гадаю, про це Бегемота непогано було б запитати. Страшенно ловко поцупили. Неймовірний скандал! І, головне, не взяти в тяму, кому й навіщо вона потрібна, ця голова!
Хоч як була поглинута своїм Марґарита Миколаївна, її, однак, вразили дивовижні брехні невідомого громадянина.
— Даруйте! — раптом вигукнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні…
— А, так, так…
— Отож це літератори за труною йдуть? — запитала Марґарита і враз ошкірилась.
— Так-таки, вони самісінькі!
— А ви їх знаєте на обличчя?
— Всіх до єдиного, — відповів рудий.
— Скажіть, — заговорила Марґарита, і голос її зробився глухим, — серед них нема критика Латунського?
— Як же його може не бути? — відповів рудий. — Он він з краю в четвертій шерензі.
— Це блондин отой? — мружачись, запитала Марґарита.
— Попелястий… Бачите, він очі закотив до неба.
— На патера скидається?
— Ото-то.
Більше Марґарита нічого не запитала, приглядаючись до Латунського.
— А ви, я бачу, — посміхаючись, заговорив рудий, — ненавидите цього Латунського.
— Я ще декого ненавиджу, — крізь зуби відповіла Марґарита, — але про це нецікаво говорити.
Процесія в цей час рушила далі, за пішими потягнулися переважно порожні автомобілі.
— Так, звісно, що тут цікавого, Марґарито Миколаївно!
Марґарита вразилася:
— Ви мене знаєте?
Замість відповіді рудий скинув котелок і широким рухом відвів його вбік.
«Ну й розбишацька пика!» — подумала Марґарита, приглядаючись до свого вуличного співбесідника.
— А я вас не знаю, — сухо сказала Марґарита.