Зорі в твоїх долонях

Лише зараз я зауважила, що він поводиться трохи дивно. Аж надто збуджений, очі його гарячково блищать, а зіниці неприродно розширені.

— Що з тобою, дядечку? — стурбовано запитала я. — Тобі дали „наркотик правди“?

— Ні, просто ейдетик. Щоб освіжити мою пам’ять. Я дослівно переповів нашу тодішню розмову, і вони переконалися, що більше ніяких секретів я вам не виказав.

— Лише почали говорити про щось, що починається зі слова „ортоґональні“, — зазначила Анн-Марі.

Дядько кивнув.

— Це я також пригадав. Якщо точно: „опанують принцип ортоґональних…“ — а тоді мене відключили. Та ви нізащо не здогадаєтеся, про що йшлося. Навіть якби я встиг сказати й друге слово, вам би це нічого не дало. Термін не надто вдалий… гм, чи, навпаки, дуже вдалий. Це ще як подивитися.

— Зате про інші ґалактики ти сказав прямо й недвозначно, — додала я.

— Це не така критична інформація. Найбільше ми боялися, що я мимохідь обмовився про щось таке, з чого ви згодом могли б зробити… м-м, небажані висновки. Та, на щастя, все обійшлося. А щодо інших ґалактик, то вам відомий лише сам факт, без жодних конкретних деталей. Ви повірили мені тільки тому, що я обіймаю високу посаду в керівництві й маю доступ до державних таємниць. Якщо ви розкажете про це своїм друзям, знайомим або родичам, вони, можливо, також повірять вам, але з чималою часткою скептицизму. А далі це вже піде як звичайні чутки й плітки разом з багатьма небилицями про наші секретні відкриття та розробки.

— Ми нікому не скажемо, — запевнила я.

Дядько Клод усміхнувся.

— Я в цьому не сумніваюся, люба. Просто змалював гіпотетичну ситуацію… А втім, не таку вже й гіпотетичну. Кілька разів був витік інформації, що буцімто ми навчилися відкривати канали третього роду. Особливого резонансу ці чутки не викликали — їм не повірили, і вони швидко вщухли. Наше суспільство давно звикло до різної дезінформації. Усе це я веду до того, що вам не загрожує глибинне психокодування.

— Отже, — підсумував батько, — для нас цей інцидент минеться без наслідків?

— Ні, наслідки будуть. Як не як, а ви посвячені у важливу державну таємницю. Капітан Прентан своє вже отримала — і їй пощастило, бо це збіглося з її бажаннями. А про наслідки для вас з Рашеллю я говорити не уповноважений. Та й не знаю напевно, що вам запропонують. Хоча здогадуюся. Тож давайте зачекаємо.

Чекати довелося недовго. Хвилин за п’ять до вітальні ввійшли вершителі нашої долі — президент Жаклін Петі, прем’єр Поль Карно і адмірал Дюбарі. Мадам Петі, з якою ми до цього не бачилися, тепло привіталася з нами й поцікавилася, чи ми зголодніли. Висловивши нашу спільну думку, батько запевнив, що не зголодніли, та вона однаково віддала розпорядження по інтеркому, щоб нам принесли чаю з бісквітами. Пані президент трималася з нами радше як привітна хазяйка, а не як лідер наймогутнішої з людських планет. Така її поведінка в приватному колі зовсім не узгоджувалася з культивованим у ЗМІ образом la femme de fer[10], геть-чисто позбавленої звичайних людських почуттів.