Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Ну, друже, що ви скажете про ці скарби? — спитав він і посміхнувся, побачивши моє здивування.

— Просто-таки дивовижна колекція.

— Вельми дивовижна, а історія, пов’язана з нею, здасться вам іще дивовижнішою.

— То ці пам’ятки мають свою історію?

— Навіть більше від того — вони самі є історією.

— Що ви хочете цим сказати?

Шерлок Холмс узяв одну за одною ці речі й розклав на краєчку стола. Потім умостився в кріслі й оглянув їх із задоволенням в очах.

— Це все, — мовив він, — що я залишив собі на пам’ять про пригоду з «Обрядом родини Масґрейвів».

Я раніше чув від нього про цю пригоду, але жодного разу мені не пощастило довідатися про її подробиці.

— Я був би радий, — сказав я, — якби ви розповіли мені про неї.

— І залишив оце все сміття неприбраним? — лукаво спитав він. — А як же з вашою охайністю, Ватсоне? Проте я й сам хотів би, щоб ви додали цю справу до своїх літописів, бо вона має такі подробиці, що роблять її єдиною в хроніці злочинів не тільки нашої, а й будь-якої іншої країни. Збірка моїх невеличких успіхів, звичайно ж, була б неповною без опису цієї дивовижної історії.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, як пригода з «Ґлорією Скотт» і моя розмова з отим нещасним чоловіком, про долю якого я розповідав вам, уперше привернула мою увагу до професії, що стала потім справою мого життя. Ви бачите, як добре відоме тепер моє ім’я: не тільки публіка, а й поліція вважають, що слово моє остаточне у вирішенні сумнівних справ. Але навіть тоді, коли ми з вами щойно познайомилися, — тоді я саме взявся до справи, що її ви увічнили під назвою «Етюд у багряних тонах», — я мав уже чималу, хоч і не дуже прибуткову практику. Ви не можете собі уявити, Ватсоне, як важко мені доводилося спочатку і як довго я чекав на успіх.

Коли я вперше приїхав до Лондона, то оселився на Монтеґю-стріт, на розі поблизу Британського музею, і там мешкав, заповнюючи своє дозвілля, — а в мене його було аж занадто, — вивченням усіх тих галузей знань, що могли б придатися мені в практичній роботі. Часом до мене звертались у справах, найчастіше за порадою давніх товаришів-студентів, бо впродовж останніх років мого перебування в університеті там багато говорилося про мене й мої методи. Третьою з цих справ і була справа з «Обрядом родини Масґрейвів», і те зацікавлення, яке збудив цей химерний ланцюг подій, а також вагомі наслідки, до яких призвело моє втручання, стали першим кроком на шляху до мого нинішнього становища.

Реджинальд Масґрейв навчався в одному коледжі зі мною, й ми навіть приятелювали з ним. Його не дуже шанували серед нас, хоча мені здавалося, що та зарозумілість, якою йому дорікали, була лише спробою приховати надзвичайну природну соромливість. Зовні ця людина була справжнім аристократом — витончені риси обличчя, горбкуватий ніс, великі очі, вишукані манери. Це справді був нащадок одного з найдавніших родів королівства, хоч і молодшої його гілки, яка відділилася від північних Масґрейвів у шістнадцятому столітті й оселилась у західному Сасексі; їхня садиба, замок Гарлстон, — одна, мабуть, із найдавніших будівель графства. Здавалося, що місце народження залишило свій відбиток на зовнішніх рисах цього чоловіка, й коли я дивився на його бліде, тонке лице й гордовиту поставу, то мимоволі уявляв собі сірі баштові склепіння, ґратчасті вікна та інші шляхетні рештки феодального будівництва. Зо два рази нам випало поговорити, і я пам’ятаю, що кожного разу він жваво цікавився моїми методами спостережень та висновків.