Пригоди Шерлока Холмса. Том 2
- Автор: Конан Дойл Артур
- Серия: Пригоди Шерлока Холмса #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2». Краткое содержание книги:
Цей том — другий із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про пригоди Шерлока Холмса.
Щоб дістатися більярдної, треба було спуститися на один прогін сходів і перетнути коридор, що веде до бібліотеки й до збройової. Уявіть собі моє здивування, коли я, опинившись у цьому коридорі, побачив світло, що падало з відчинених дверей бібліотеки. Перш ніж лягати спати, я сам загасив там лампу й зачинив двері. Природно, що першою моєю думкою було, що це злодії. Стіни всіх коридорів у Гарлтоні оздоблені старовинною трофейною зброєю. Зірвавши з однієї з них бойову сокиру, я поставив свічку на підлогу, прокрався навшпиньки коридором і зазирнув у відчинені двері.
У бібліотеці був ключник Брантон. Одягнений, він сидів у кріслі, схилившись над аркушем паперу, схожим на мапу, що лежав у нього на колінах. Занімівши з подиву, я стояв, зирячи на нього з темряви. Кімнату ледве освітлював недогарок свічки, що стояв на краєчку стола; в його світлі я й помітив, що ключник одягнений. Несподівано я побачив, що Брантон підвівся з крісла, підійшов до бюрка біля стіни, відімкнув його й висунув одну з шухляд. Звідти він дістав якийсь папір, знову сів, поклав його біля недогарка на край стола, розгладив і взявся пильно розглядати. Це спокійнісіньке студіювання моїх родинних документів так мене розлютило, що я ступив уперед. Побачивши мене на дверях, Брантон скочив на ноги, обличчя його зі страху зблідло, й він поспіхом сховав у кишеню папір, який тільки-но вивчав.
«Отакої! — мовив я. — Ось як ви шануєте нашу довіру! Вранці можете забиратися геть».
Він уклонився, страшенно пригнічений, і прослизнув повз мене без жодного слова. Недогарок залишився на столі, й при його світлі я заходився розглядати папір, який Брантон дістав з бюрка. На мій подив, то був лише перелік запитань і відповідей, які промовляють під час своєрідного старовинного обряду, що зветься в нас «Обрядом родини Масґрейвів». Цю незвичайну церемонію вже кілька століть виконує кожен чоловік із нашого роду, досягши повноліття; але вона може бути цікавою хіба що для членів нашої родини чи принаймні для археолога, — як і вся наша геральдика, — й жодного практичного сенсу не має».
«Ми ще повернемось до цього паперу пізніше», — мовив я.
«Добре, якщо це, на вашу думку, справді потрібно, — повагавшися, відповів Масґрейв. — Отже, я вестиму далі свою розповідь. Замкнувши бюрко ключем, який залишив Брантон, я вже хотів іти, як раптом здивовано побачив, що ключник повернувся й стоїть переді мною.
«Містере Масґрейве, — скрикнув він хрипким од хвилювання голосом, — я не перенесу такого безчестя! Я — скромна людина, але теж маю гордість, і безчестя вб’є мене. Смерть моя буде на вашому сумлінні, сер, — так, на вашому, якщо ви доведете мене до відчаю. Якщо після того, що сталося, ви вважаєте за неможливе залишити мене тут, то дайте мені, заради Бога, ще хоч місяць, щоб я міг сказати, ніби йду із доброї волі. А бути вигнаним на очах у всіх, хто так добре мене знає, — цього для мене занадто, містере Масґрейве!»
«Ви не варті того, щоб з вами панькалися, Брантоне, — відповів я. — Вчинок ваш просто-таки ганебний. Але оскільки ви довго служили в нашій родині, я не хотів би прилюдно безчестити вас. Проте місяць — це забагато. Можете йти через тиждень і під будь-яким приводом».
«Лише через тиждень, сер?! — вигукнув він у розпачі. — Два тижні, хоча б два тижні!»
«Через тиждень, — повторив я, — і вважайте, що з вами й так повелися дуже м’яко».
Він вийшов, зовсім знічений, низько схиливши голову, а я загасив свічку й подався до своєї кімнати.
Два наступні дні Брантон найстаранніше виконував свої обов’язки. Я не нагадував йому про те, що було, й нетерпляче ждав, що він вигадає, аби приховати свою ганьбу. Але вранці третього дня він не з’явився, як звичайно, до мене по розпорядження. Виходячи після сніданку з їдальні, я випадково зустрів покоївку Рейчел Говелс. Як я вже розповідав вам, вона щойно одужала після хвороби і здавалася такою блідою й натомленою, що я навіть висварив її, що вона так рано стала до праці.
«Ідіть-но краще в ліжко, — мовив я. — Візьметеся до роботи, коли зовсім одужаєте».
Вона так дивно глянула на мене, що я подумав, чи не втратила вона з хвороби глузд.
«Я вже одужала, містере Масґрейве», — відказала Рейчел.
«Побачимо, що скаже лікар, — відповів я. — А зараз кидайте роботу і йдіть до себе; до речі, скажіть Брантонові, що я хочу його бачити».
«Ключник десь пропав», — мовила вона.
«Пропав? Як це пропав?»
«Пропав. Його ніхто не бачив. У кімнаті його нема. Так, так, він пропав, пропав!» Вона притулилася до стінки, навіжено зареготавши, а я, наляканий цим раптовим істеричним нападом, кинувся до дзвоника, щоб покликати когось на допомогу. Дівчину відвели до її кімнати, — вона все ще репетувала й схлипувала, — а я став розпитувати слуг про Брантона. Не було сумніву, що він зник. Постіль його лишилася незаймана, і його ніхто не бачив відтоді, як він увечері пішов до себе; важко було навіть уявити, як він міг вийти з дому, бо всі вікна й двері виявилися зачинені зсередини. Його одежа, взуття, годинник, навіть гроші — все було на місці; не вистачало лише чорного вбрання, яке він звичайно носив. Бракувало також капців. Куди ж ключник Брантон міг піти вночі й що з ним скоїлося?