Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Тим часом над'їхав запилюжений верхівець — поспів якраз до від'їзду дами в масці, що сподобилась довіри короля. Той верхівець у шкіряному колеті, певне, вважав, що теж гідний такої довіри. Він увійшов без церемоній. Король стояв посеред порожньої зали, не гордий, не самовпевнений: він дивився в підлогу й підняв голову, тільки почувши гупання важких чобіт.
— Пастор Дамур! — сказав він. — Оце вас мені бракувало — саме в таку митть.
— Величносте! Отже, ви й матимете якраз те. чого хотіли. До вас промовляє суворий голос із давніх часів.
— У слушну мить, — додав Анрі.
— Величносте! Я це бачу, бо щойно звідси поїхала якась особа, що не відкрила свого обличчя. Тільки ви бачили її й тільки ви знаєте, чи то не був сам диявол.
— З дияволом я не знаюся. Краще вмерти. Краще позбутися всякої влади.
Пастор стоячи ляснув себе по стегнах і хрипко засміявся.
— Влада! Задля влади ви зреклися віри — що проти цього смерть! Задля влади ж таки ви тепер щохвилини розігруєте хитру комедію. Про ваші хитрощі вже гомонять люди, а часом і сміються — з певним виразом. Не хотів би я, щоб про мене так говорили і так з мене сміялися.
— Невже я не маю успіхів, пасторе?
— В тому ж бо й річ. Ви ловите людей. Я не хотів би вловити так і пічкура.
І враз пастор гордо випростався, скинув капелюха (досі він цього не зробив) і заспівав, так, заспівав, як колись у бою:
Голос гримів на всю залу. Пастор Дамур підняв праву руку й виставив уперед ногу. Ще раз у бою, ще раз попереду старих гугенотів, і їхні полеглі крокують поряд, і всі підхоплюють псалом, вирішальний псалом гучнішає, ворог, охоплений страхом, лякається й відступає. Перемога борців за віру.
Голос гримів на всю залу. Король махнув рукою, і спів урвався. Пастор не тільки опустив руку — він понурив голову. Він отямився. Зате Анрі тепер забув про довколишню дійсність, і обидва мовчали, споглядаючи в думці свої давні діла — чесні й нелукаві.
Тоді Анрі взяв пастора за руку й промовив:
— Ваша голова й борода посивіли, а гляньте на мої. Обличчя у вас не тільки суворе, воно скорботне. А тепер я відверто показую вам своє. Чи воно веселе? І все ж я вам признаюся: здобуття влади — це де в чому сміхота.
— Так, сміхота, — повторив він і квапливо додав: — Люди варті того, щоб владу над ними здобували саме так. І сама влада схиляє до того.
— А ви — якраз підходяща людина для цього, — докінчив старий.
Король лагідно відповів йому:
— Кожен діє, як йому призначено. Тому я й дозволив вам вилити душу до кінця, пасторе Дамур.
— Ви мусите дати вилитись гнівові господньому! — сказав старий запально, і на скронях у нього випнулись жили.
— Так, мушу. — Король говорив ще лагідно, але пасторові час уже було знайти інший тон. Він це зрозумів, і кров відлинула йому від скронь.
— Хай простить ваша величність простій людині, Габрієлеві Дамуру, що він з'явився перед ваші очі.
Тоді Анрі розкрив обійми.
— Впізнаю вас. Отаким я хотів би завжди вас бачити: з гнівом господнім у всіх помислах і з непохитною вірністю в серці.
Він чекав з розкритими обіймами. Це була вирішальпа мить для всіх його протестантів. Від докорів ще можна очиститись, він прагне в це вірити. Як усе зважити, то постійна недовіра більше шкодить королям, ніж прислужується їм. Якби й усі давні друзі це зрозуміли, хоча їх уже зраджено й позбавлено привілеїв! Але в розкриті обійми ніхто не кинувся. І Анрі опустив руки, але сказав іще:
— Пасторе, те, що я мушу робити, робиться і для вас. Ви отримаєте свої права, коли я здобуду владу.
— Величносте! Пробачте бідному Габрієлеві Дамуру, але він вам не вірить.
Анрі зітхнув. Він іще сказав примирливо:
— Тоді вислухайте одну веселу історію — про даму в масці. Вона вже безперечно правдива, бо хвалитися мені тут нема чим.