Літа зрілості короля Генріха IV

Анрі надів найкраще своє вбрання, бо на великому бенкеті, що почнеться незабаром, мали бути й дами — на чолі їх, у ролі господині дому, його люба владарка Габрієль. Велика зала архієпископського палацу в Шартрі від незліченних свічок сяяла тепло-золотими барвами. Жмути свічок в іскристих канделябрах, перед настінними дзеркалами та на столах обливали численних гостей у блискучих уборах сяйвом, яке кожного прикрашало й вирізняло. Завдяки цьому всі жінки на цьому бенкеті здавалися красунями, а чоловіки, що вже прожили чимало, видимо помолодшали — і щоки свіжі, і чоло гладеньке. Світло рясних свічок усім надавало вельможного виразу й марнотратної пишноти; вони самі ледве впізнавали одне одного, так чудово була освітлена ця зала. Весь блиск і сяйво були спрямовані на стіл, а за спинами в гостей чіткі обриси зразу танули, і там аж до стелі витала невиразно-осяйна імла, наче туман у тьмяному місячному світлі.

Король і пані де Ліанкур сиділи одне навпроти одного, як господар і господиня дому. По обидва боки Габрієлі розмістилися вряд дворяни. Ліворуч від Анрі сиділа пані Катрін де Бурбон — його люба сестриця; далі — принцеси й герцогині де Конті, де Немур, де Роган і де Рец. Праворуч від нього першою була принцеса де Конде, родичка його дому, а за нею — пані де Нівернуа й де Невер. Ці імена він сам перебирав у думці, бо то були великі імена його королівства, і носійки їхні сиділи тут, немов так і повинно бути; але він знав, скільки це коштувало. Чоловік тієї чи тієї ще й досі був на боці ворога, принаймні про людське око, і правив — теж тільки для годиться — Парижем, а дружина вже бенкетувала у короля. Такого бенкету не могло бути без попередніх інтриг, куди довших, ніж найдовший обід. Цей бенкетний стіл стоїть у кінці довгої низки мозольних трудів, таємних ходів, кривавих боїв. Якби ж то знати, що справді — в кінці!

Про це думав Анрі, перебираючи в думці своїх сусідок, що з них кожна й гадки не мала, як дорого вона обійшлася. А воднораз він жваво розважав їх, немовби вони сиділи тут просто так собі, як і годилось Кілька разів він перезирався з пані де Ліанкур, і погляди обох промовляли: «Ось чого ми досягли!» Або: «А могло бути й не так». Або ще: «Дякую тобі. Кохаю тебе».

Для Анрі Габрієль ще ніколи не була такою прекрасною, як тепер, бо він дивився на неї і гордо, й розчулено. Вбрання на ній було аж виклично розкішне; дами не могли відірвати від нього очей. Як м'яко лежить цей оксамит, а ко?льорові й назви не добереш — старе золото, осіннє листя, неяскраве сонячне свтло… І пишні, за іспанською модою, рукава. Хто коли бачив таку сукню, довершену, як цей день і цей вечір! А шию королевої подруги обнімає дрібно збрижений комір, і золотаві коси осяває алмазна діадема, подібна до сонця, і вони й самі аж міняться аж б'ють в очі блиском. Звичайно, дами виражають свій захват не зовсім щиро, хоч як вабить їх ця картина, і десь у душі вони недалекі від бажання, щоб це сонце зайшло.