Книга пригод 3

Стахо зі своєю дружиною і молодшим сином Мирком сиділи біля столу. Вони щойно повечеряли. Крізь маленьке віконце, на тлі якого вирізнялось Миркове обличчя з плескатим носом, видно було останні відблиски вечірньої заграви й перші зірки. І батько з сином, і мати, ширококоста, дебела жінка, мовчали й ще длубалися в зубах, коли надворі почулася хода, чиясь постать майнула повз віконце, і за мить у двері ввічливо, обережно постукали.

— Заходьте! — гукнули від столу.

Через поріг, прихиливши голову в дверях, переступив бородатий чоловік. Зразу було помітно, що він нетутешній і здолав немалу дорогу. Не лише тому, що за плечима в нього висів клумак, збоку — щось схоже на сакви, в руках він тримав ціпок, а чоботи були товсто вкриті порохом: навіть його обличчя, спосіб вітатися, мова й запах мали в собі щось чужинецьке, не таке, як у цьому маленькому селі.

Чоловік попросив, щоб його за помірну платню нагодували й пустили переночувати. Господарі погодились, і він поклав гроші на стіл. Жінка взяла його речі — сакви й клумак, які він їй довірливо віддав, — занесла їх до спальні, постелила ліжко, тоді підняла ляду від льоху й спустилася туди, щоб налити кухоль молока. За хвилину, коли гість уже сьорбав юшку, водночас розмовляючи зі старим і молодим господарями, вона з'явилася в задніх дверях, що вели на подвір'я та до стайні, й викликала Стаха з кімнати.

Він вийшов надвір. Дружина потягла його за собою далі від хати, під дашок повітки.

— Що сталося, стара? — запитав Стахо.

Хоч уже смеркло, літній вечір ще не зовсім перейшов у ніч, і старий селянин помітив, яка схвильована його дружина, тим більше, що бачив її обличчя майже впритул перед собою. Очі її блищали в сутінку.

— Ти, знаю, хотів сьогодні ввечері продати гайок, і торгівець лісом, мабуть, уже чекає в корчмі. Не продавай його. Я маю кращу раду. Тобі вже не треба продавати гайка.

— Якщо не сьогодні, то аж через рік, — відповів Стахо. — Ти ж бо знаєш, що той чоловік приходить до корчми раз на рік, тільки для того, щоб зробити купчу. Треба подумати. Нащо мені те дерево.

Вони замовкли. Жінка важко дихала.

— Сакви були дуже важкі, — нарешті мовила вона, — і я заглянула в них. Аж там насподі золото. Майже два фунти. Такі наче бруски й монети.

Стахо відступив крок назад.

— Ну, і яка мені користь із його золота?

— Користь тобі з нього буде тільки тоді, — відповіла за хвилю жінка, — коли цей приблуда не вештався селом, а зразу зайшов до нас, у першу хату.

— І як тобі таке… Не смій, чуєш! — сердито гримнув на неї Стахо, рвучко обернувся, перетнув цілком стемніле подвір'я й пішов назад до хати.