Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Зате обличчя Томове неомильно виказувало, хто він такий. То було типове обличчя боксера-професіонала, людний, що багато років життя віддала рингові, і це розвинуло й підкреслило в ній усі прикмети хижого звіра. Понурий той вид був чисто поголений — мовби на те, щоб жодна ного риса не втаїлася від ока. Безформні губи «у поро стискались, і рот радше нагадував шрам. Важка спідня щелепа грізно випиналася наперед. Небистрі приплющені очі майже без ніякого виразу дивилися з-під кошлатих насуплених брів. У всій його чисто тваринній подобі ті очі видавались найтваринніші — сонні очі лева, очі хижого звіра. Лоб був низький і спадистий; коротко обстрижений чуб не ховав потворних гудзів на голові. Двічі перебитий, приплесканий незліченними ударами ніс та знівечене, схоже на капустяний листок вухо, завжди спухле, вдвічі більше за нормальне, довершувало картину; на щоках синяво просвічувався з-під шкіри свіжозголений заріст.
Одно слово, пика була якраз така, щоб злякатися, спіткавшись із ним десь у темному завулку чи просто на відлюдді. А тим часом Том Кінг не був злочинець і зроду нічого злочинного не зробив. Поза бійками на рингу, в яких полягав його фах, він ніколи нікого й пальцем не зачепив. Не чувано навіть, щоби він коли з ким посварився. Бійка була його роботою, і всю свою бойову звірячість він приощаджав на робочий час. Поза рингом він був чоловік млявий і добродушний, а замолоду, як до нього пливли грошенята, занадто щедрий, аж собі на шкоду. Він не держав ні на кого злості й мав дуже мало ворогів. Битися — то було просто його ремесло. На рингу він бив, щоб дошкулити, щоб знівечити, щоб розтрощити; але лютості ніякої не відчував. Робилося те просто для заробітку. Глядачі сходяться й платять гроші, щоб подивитись, як двоє чоловіків відбивають памороки один одному. Переможець забирає більшу пайку з призу. Коли Кінг двадцять років тому зійшовся на рингу з Вулумулу-Довбуном, він знав, що в Довбуна ледве-но зрослася щелепа, всього чотири місяці як зламана в одному бою в Ньюкаслі. І Том усе мірився йому в ту щелепу й таки зламав її знову на дев’ятому раунді, але не тому, що мав який храп на Довбуна, а просто тому, що це був найпевніший спосіб його побити й забрати більшу пайку з призу. Та й сам Довбун потім нітрохи не сердився на нього за це. На те гра; вони ж обидва знали, на що йдуть.
Ізроду небалакучий, Кінг сидів біля вікна й понуро мовчав, дивлячись на свої руки. Зверху на них випиналися товсті жили; розплескані, спотворені щиколотки виказували, до чого їх уживалося. Том ніколи не чув, що життя людського організму — це життя його кровоносних судин, але він добре знав, що означають ті товсті, понадимані жили. Його серце перегнало по них надто багато крові під найвищим тиском, і вони вже спрацювалися. Він порозтягував їх, і разом з їхньою пружністю минулась і його витривалість. Тепер він легко стомлювався. Він не міг уже, як давніше, шалених двадцять раундів уряд крутитись на рингу, битись, і битись, і битись, від гонга до гонга, раз у раз налітати бурею на супротивника, і відкидати його на линви, і самому відлітати на них, і найзавзятіш, найшаленіше битися в останньому, двадцятому раунді, коли вся зала, посхоплювавшись на ноги, аж реве в захваті, наскакувати, й бити, й ухилятись, градом сипати удари й самому діставати рясний град ударів, — і ввесь той час серце вірно жене навальний струм крові по тугих жилах. А ті жили, роздуті в той час, завше потім стискались, однак не зовсім — щоразу, непомітно спершу, вони лишалися ледь-ледь ширші, ніж передніше були. Том сидів і дивився на свої жили та розплескані щиколодки, і на одну мить його руки постали йому в очах молоді й зграбні, які вони були, ще поки він не розтовк уперше пальців об голову Бенні Джонса, на прізвисько Уельське Страшидло.
Тоді в ньому знов озвався голод.
— Ет, чорт, невже не можна було кусня м’яса дістати! — пробурчав він уголос, зціпивши здоровезні кулаки, і вилаявся здушено.
— Та я просила й у Берка, й у Солі,— трохи винувато відказала дружина.
— Ну й що, не дали?
— Ані на півпенса. Берк каже… — вона затнулась.
— Ну, що? Що він там сказав?
— Та каже, він дума, що Сендел поб’є тебе сьо’дні, а ми вже, мовляв, і так набрались у нього по саме нікуди.
Том не відповів, тільки буркнув щось під ніс. Йому спав на думку буль-тер’єр, якого він мав ще змолоду й просто напихав м’ясом. О, тоді Берк повірив би йому хоч тисячу біфштексів набір! Минулося… Том Кінг старівся, а старим боксерам, що виступають у другорядних клубах, крамарі не дуже охочі боргувати.