Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Минали дні, люди чимраз кволішали, а від того робилися дратливіші та зліші і ще гірше знущалися з О'Браєна. На шістнадцятий день, украй охлялі й знавіснілі з голоду, матроси почали про щось шепотітися, збившися купками по двоє, по троє, та поглядати на юнгу. Десь пополудні ті наради дійшли наслідку. За речника став капітан. Усі зібралися нагорі на юті.
— Хлопці! — почав каштан. — Ми вже давно нічого не їли — два тижні й два дні, хоч воно скорше здається, ніби цілих два роки й два місяці. Довго ми так не витриваємо. Людина не годна жити, ще довш нічого не ївши. Тож треба вирішити серйозне питання: чи краще померти всім, чи тільки одному? Ми вже стоїмо однією ногою в могилі. А як один із нас помре, то решта зможе витривати, доки нас підберуть. Що ви на це скажете?
Майкл Бігейн — той самий матрос, що стояв за штурвалом, коли «Френсіса Спейта» поклало на борт, — гукнув: «Авжеж так!» Його підхопила й решта.
— То нехай хтось із юнг! — озвався Салівен із Тарберту, позираючи значуще на О’Браєна.
— Я гадаю, — провадив далі капітан, — що той із нас зробить добре діло, хто згодиться померти задля решти.
— Добре діло! Добре діло! — загули матроси.
— І ще я гадаю, що найліпше буде, як умре котрийсь із юнг. Вони ще не мають родин, нікого хлібом не годують, та й менший жаль для рідні за хлопчаком, аніж за тим, у кого жінка й діти.
— Правда! Щира правда! Так і зробити! — загомоніли один до одного матроси.
Та четверо юнг закричали з обурення на ту несправедливість.
— Нам наше життя таке миле, як і вам усім, — запротестував О’Браєн. — І нашій рідні теж. А як до жінки та дітей, то хто, ’пріч мене, про мою неньку стару подбає?
Вона ж удова, ти знаєш, Бігейне, ти ж сам з Лімеріку! Так не по правді! Нехай усі жереб тягнуть, і юнги, й матроси!
З матросів самий лише Мегоні оступився за юнгами — мовляв, по правді було б поспитати долі всім нарівно. Та Салівен і капітан стояли на тому, щоб жереба тягли самі юнги. Зчинилася сварка. Нараз Салівен обернувся до О’Браєна й визвіривсь на нього:
— Добре діло буде тебе здихатись! Ти вже давно того заробив! Так тобі й треба, і ми тебе зараз упораємо!
І він рушив до юнги, щоб ухопити його та вже й заходитись різати. Декотрі інші теж посунули на хлопця, простигаючи руки. О’Браєн позадкував від них, кричучи вже, що згода, хай жеребкуються самі юнги.
Капітан виламав чотири трісочки, неоднакові завдовжки, і передав Салівенові.
— Ти ще подумаєш, що ми нечесно жеребкуємо, — глузливо мовив той до О’Браєна. — Тож угадуй сам.
На це О’Браєн погодився. Йому зав’язали хусточкою очі, щоб не міг підглянути, і він став навколішки спиною до Салівена.
— Кому вгадаєш найкоротшу, той має вмерти, — сказав капітан.
Салівен підніс угору одну трісочку. Решту він ховав у жмені, щоб ніхто не бачив, чи то найкоротша, чи ні.
— Чия? — спитав він.
— Джонні Шігенова, — відповів О’Браєн.
Салівен відклав трісочку. Ніхто ще не знав, чи то вона, фатальна. Матрос підняв угору другу.
— А це чия?
— Джорджа Бернса, — відмовив хлопець.
Салівен поклав трісочку до першої й підніс третю.
— А оце чия буде?
— Моя, — сказав О’Браєн.
Матрос швиденько кинув усі трісочки докупи. Ніхто так нічого й не вгледів.
— Ну, от ти на себе й угадав, — оголосив Салівен.
— Добре діло, — промимрив дехто з матросів.
Зовсім спокійно О’Браєн підвівся, стяг з очей хусточку й роззирнувся довкола.
— Де ж вона? — запитав він. — Де коротка трісочка? Та, що я собі вгадав?
Капітан показав на чотири трісочки, кинуті на палубу.
— А як ви знаєте, що найкоротша — то моя? — знову спитав О’Браєн. — Джонні, ти бачив?
Джонні Шіген, найменший з юнг, не відповів нічого.
— А ти бачив? — обернувся тоді О’Браєн до Мегоні.
— Ні, я не бачив.