Гілея
- Автор: Зарудный Николай Яковлевич
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Дніпро»
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Гілея». Краткое содержание книги:
Ця висока мета і є справою життя героїв роману «Гілея» — людей різного віку, професій і долі.
— Не хоче, видно, поперек твого щастя стати, — догадувалася Ольга. — Любить він тебе... Казав, що, мабуть, врятувала його любов...
Марина вткнулася обличчям у подаровану Бериком хустку — плакала довго й невтішно.
— Що ж тепер мені робити, Олю? Порадь.
— Люди тобі поради не дадуть... Серця свого слухай.
— А воно ж, Олю, болить та мовчить, оте моє серце.
Мучилася Марина від того, що після такої довгої розлуки не захотів Берик побачитися, хай уже не з нею, а з сином. Відлягло від серця, коли діти розповіли, що приходив до них в інтернат, але куди потім дівся — ніхто не знав.
І ось Джусуєв з’явився на хуторі, привіз його сам директор радгоспу: дуже радів, що матиме такого досвідченого чабана, а крім того, Мірошник просив, щоб якнайкраще зустріли його. Було Берику виписано муки і солі, нову куфайку й поношеного кожуха, привезено на випаси і представлено чабанам. Ті прийняли його щиро в свою хатину, що нещодавно збудував радгосп біля далеких кошар. Берик розпитував про отару, про випаси одразу видно, що чоловік з чабанським ремеслом обізнаний.
Вечорами, сидячи коло вогню, вели чабани безконечні розмови — кожен про своє, — та найбільше любили слухати Берика: ото вже довелося йому пережити та поблукати по світах. Він розповідав їм про свій рід, про свої степи, які весною зацвітали тюльпанами, і не могли зрозуміти чабани, чому він не поїхав до свого роду, а Прибився до цього Овечого хутора. Питати ж не хотіли, бо були людьми вельми делікатними: захоче — сам колись розповість.
А недавно, переганяючи отари на нові пасовиська, чабани були до краю вражені: вони побачили здичавілого коня, що біг степом. Берик теж помітив його і раптом, скинувши куфайку, кинувся йому навперейми. Він щось кричав, але чабани не могли розібрати що. Кінь, мабуть, почув, бо зупинився, та, як тільки Джусуєв наблизився, — заіржав і зник у степу. Берик побіг за ним.
Він біг довго, безконечно довго. Кінь мчав риссю, зривався на галоп, описуючи широкі кола, і здіймалося над ним каштанове полум’я гриви.
— Артуй! Арту-уй!
Кінь зупинився. Він добре знав, що його в ескадроні називали Булатом. Правда, коли його списали і віддали якомусь чоловікові, то все рідше називали цим іменням. У Булата часто мінялися господарі, які чомусь не любили його. Дивні це були люди: замість того, щоб осідлати його і кинутися в атаку чи пройти риссю під звуки мідних труб, вони все хотіли обплутати його якимсь мотуззям і примусити тягнути обозні шарабани, дошки, втикані залізними зубами, або зовсім незрозумілий предмет (колеса якого нагадували кулеметні) з коротким лафетом і блискучим уламком меча, який краяв землю. З цим Булат змиритися не міг і ламав дишлі, рвав мотуззя, перекидав догори кулеметними колесами незрозумілі предмети, а коли його стриножували — падав, наче вбитий, бо справді хотів бути краще мертвим, ніж спутаним.
— Арту-уй!
Хтось уже так називав Булата. І він пригадав вершника, який зняв з його ніг пута і дав хліба.
— Арту-уй!
Булат заіржав і підбіг до високого чоловіка з сильними і добрими руками. Джусуєв не сів на коня, а, взявши за вуздечку, повів до кошари. Кінь за ці тижні вигуляв ся на волі — було що їсти в степу і до води знаходив дорогу.
— Я знав, що знайду тебе, — промовив Джусуєв. — Будемо тепер удвох з тобою, Артуй... Я називатиму тебе Артуєм, так звали колись мого коня. Мені його подарував батько. Я тоді був зовсім маленьким — не вищим за домбру... Тепер у мене теж є син, і, може, я подарую тебе йому. Ти не знаєш, що таке син? Це такий маленький хлопчик, якого народила найкрасивіша жінка в світі. Я її кохав, моя любов була великою, бо народилася в горі. Те, що народжується в горі, завжди велике... Я її давно не бачив. Уже кілька разів одцвітали тюльпани в моїх степах і кобилиці приводили лошат. Ти розумієш, Артуй, як багато минуло часу?
Вона була красива. (У тебе, мабуть, підсічена нога. Я тебе вилікую.)
Вона врятувала мені життя і народила сина... (У тебе в гриві реп’яхи...)
Тепер вона не моя. (Я нагодую тебе, Артуй...)
Ми не можемо бути разом. І в цьому ніхто з нас не винен.
Я хотів поїхати звідси, щоб ніколи не бачити її. Але не зміг. Не відпустили мене син і спогади. Я хочу побачити її, а вже після поїду. Я ходив поблизу її хати вночі, але зайти не наважувався, бо не знаю, чи вона хоче бачити мене. Може, я сьогодні піду до неї, Артуй. Ми підемо вдвох з тобою, бо мене запросив у гості її чоловік.
...Берик Джусуєв під’їхав до Марининої хати, прив’язав коня до плоту й зупинився перед низенькими сінешніми дверима. На них був намальований крейдою білий кінь з вершником і підписано: «Джигіт Юрко Джусуєв».