Гілея

— У мене є й радість, — Мірошник торгав Івана за плечі. — Чуєш, Запорожний? Берик Джусуєв повернувся... Той, що врятував мене в оточенні... Зустрів у містечку. Питаю, ти знав, що я тут працюю? Каже: знав. Чому ж не зайшов? Побоявся, розумієш? Я готовий був зробити для нього все, — казав Мірошник, — але він нічого не хотів... Ні грошей на курорт, ні кімнати, нічого...

— Де ж він зараз?

— Попросив влаштувати його... чабаном на Овечому хуторі, бо там...

— Я знаю! Я згадав! — вигукнув Іван. — Це — другий чоловік Марини Гомон. Берик Джусуєв... Казах... Ти влаштував його?

— Звичайно...

— А Марина ж як?

— Не знаю. Кажуть, що вона одружена...

Прокинулися вдосвіта. Шофер уже грів на вогнищі

чай. Мірошник поспішав:

— Мені ще в «Колос» треба добратися на восьму ранку, у механізаторів партійні збори... Ну, а ти, Іване, за ніч не передумав?

— Ні. Через два дні я буду на хуторі.

— Жду.

Вони попрощалися.

Михайлик сидів на високому саморобному стільчику — Яринка годувала його кашею. Ця процедура, очевидно, дуже не подобалася йому, бо кожна ложечка, до якої торкався його ротик, коштувала неймовірних зусиль бабі Одарці: вона розмахувала віником, вилазила на лежанку, наповнюючи хату звуками всіх існуючих і неіснуючих тварин і птахів, Михайлик дивився на бабу хитрими оченятами й усміхався, саме в цей момент ложка опинялася в роті, і Одарка повторювала, як молитву:

— Слава богу...

Побачивши батька, Михайлик протягнув рученята, що означало: візьми. Іван узяв сина, підкинув до стелі, перелякав до смерті бабу й сказав Яринці:

— Я мушу їхати. — Він вирішив цього разу обійтися без дипломатії: все одно це не врятує від сліз, умовлянь і Одарчиних прокльонів.

— Куди їдеш? — спитала Яринка.

— Певно, якусь нараду Мірошник придумав, — догадалася Одарка.

— Ні... я поїду на Овечий...

— Чого? — вибалушила очі теща.

— Працювати.

— Здурів чоловік! — сплеснула руками Одарка. — Ти чуєш, дочко?

— Нікуди він не поїде, мамо, — Заспокоїла матір Яринка.

— Я поїду, — повторив Іван, дістаючи з-під ліжка чемодан. — Я мушу, розумієш, мушу...

— А вони ж як? — показала Одарка на дочку і внука.

— І вони зі мною.

— Я не поїду в ті піски! — Яринка відчула, що це серйозно. — Ніколи не поїду!

— Яринко, зрозумій... Я повинен поїхати, бо... мусить же бути в кожного щось... святе... найдорожче...

— А жінка й син тобі не дорогі?! — кричала Одарка.

— Дорогі, — тихо промовив Іван, — але я мушу, бо інакше жити не зможу.

Узяв чемодана, поцілував сина й заплакану Яринку.

— Ви колись зрозумієте... Я напишу... Бувайте здорові.

Отаке було прощання.