Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
Двері за її плечем раптом зім’ялися, неначе з того боку їх стиснули невидимими клешнями, і тепер вони нагадували грудку пластику, що застрягла між одвірками. Розалін навіть не обернулася, тільки стала читати швидше.
«В іншому разі, останній, хто залишиться живим, знищить мутаген і всі матеріали досліджень! Повторні дослідження можуть тривати століттями…»
З огидним скреготом понівечені двері видерла з дверного отвору якась невидима сила. Розалін підхопилася, зачепивши ліктем комп’ютер (або на що вона там записувала послання), камера зрушилася, й двері опинилися в кадрі. Власне, спина Розалін перекривала кадр майже повністю, й тільки верхній кут дверного отвору виднівся над її плечем. Пальці жінки вчепилися в стіл, і камера автоматично перефокусувалася на руку. Я пильно вдивлявся в розмите зображення дверного отвору, але майже нічого не бачив. Тільки дівочу руку і набряклі від напруги вени на ній.
«Не треба…» — видихнула Розалін.
А потім у прорізі з’явилося щось. Дівчина нестямно заверещала, спробувавши заскочити на стіл, темне й велике щось опинилося поруч із нею, і комп’ютер полетів додолу. Камера марно намагалася сфокусуватися на візерунку покриття підлоги, а за кадром лунали здушені, якісь булькотливі крики… Потім на підлогу з глухим стукотом упала сама Розалін. Камера, виявивши довгоочікуваний об’єкт, одразу сфокусувалася на тьмяній зіниці мертвої дівчини, а потім зображення зникло.
— Кінець запису, — спокійно констатувала Ірма.
Я не відповів, дивлячись у чорну поверхню погаслого монітора. Перед моїми очима досі було оте щось, яке з’явилося у дверях за кілька митей до падіння камери. І, незважаючи на розмите зображення, я ні секунди не сумнівався, що бачив жінку з темним, як у самої Розалін, довгим волоссям.
І ця жінка вповзала в кімнату по стелі.
— Ти як? — запитала Ірма.
Ми пили каву надворі — оскільки сонячна батарея працювала, то й кавовий апарат готувати не розучився. Зерна за стільки років давним-давно видихалися й пересохли, тож кава за смаком нагадувала чорнозем — так ніби ви злизували його з гарячого асфальту.
— Пити неможливо… — сказав я й виплеснув залишки гіркої рідини.
Ірма кивнула, занепокоєно, як мені здалося, подивившись на мене.
— Це була химера? — спитав я.
— Так.
— І скільки потрібно часу, щоб у нашому таборі почалося те саме, що й тут?
Вона знизала плечима:
— Воно вже почалося.
— Я маю на увазі масово.
— Не знаю… Об’єкт «Два нулі» не протримався навіть пів року.
Уперше в житті пошкодував, що не курю. Момент був саме слушний.
— Химери — не просто клони-убивці, — тихо сказала Ірма. — Вони здатні змінюватися. Ставати будь-ким… Щоб ефективніше дістатися до жертви. Для цього вони зчитують образи в мозку людей. Наприклад, ота жінка на записі… Вона померла, коли Розалін було років п’ятнадцять.
Я мимоволі зітхнув.
— Звідки вони беруться? Якщо це клони людей, то…
— Вони не зовсім клони. Це образно. І, взагалі, вони не самостійні істоти, — Ірма подивилася на мене, немов зважуючи, казати чи ні. — Химери — частина одного величезного організму. Головного на цій планеті. Велетенської грибниці.
— Грибниці? Ти це буквально?
— Цілком! Це одне з останніх відкриттів експедиції з «Артилериста Ганса». Грибниця неймовірних розмірів. Займає весь континент. У неї довгі, неймовірно тонкі гіфи. Тут усе пронизане ними — будівлі, бетон, пластик… Крім, можливо, сталі — це єдина перешкода. Тож грибниці потрібні трупи. Вона огортає їх коконом, розчиняє й геть висмоктує. А натомість усередині кокона витворює копію. Імітацію. Таку ж ззовні, але це вже не людина. Це і є химера. І з погляду біології химери — гриби. Такі собі ходячі плодові тіла. Зомбі-шампіньйони… — вона сумно всміхнулася.
— Отже, щоб стати химерою, потрібно…
Вона кивнула:
— Померти. Померти на цій планеті.
— То капралові Окамурі так і не покращало?
— Не можна зіскакувати з пилку, якщо вживав регулярно… Він помер уночі, а вранці стріляла по людях уже химера.
— І ти знала! Знала про причину від самого початку! — мене знову охопило обурення від того, що вона грала за власними правилами, яких я не розумів.
— Так і є. Я знала, але ти повинен був дізнатися про це тільки тут. Інакше б одразу помчався доповідати Вандлик.
— І що ж у цьому поганого?!
Вона сумовито всміхнулася.
— Думаєш, цього разу вони не відкличуть посадкові шатли? Вчинять шляхетно?