Танець недоумка

— Що за… — я не встигав зібрати всіх думок в одне запитання. — Ти казала, вас було лише п’ятдесят!

Ірма мовчки підійшла до столика й розстебнула найближчий мішок. Тіло чоловіка в ньому висохло, але риси обличчя цілком упізнавані. Було видно ластовиння, що органічно доповнювало полум’яно-руду шевелюру й густо вкривало його обличчя й шию. Якщо не зважати на всі ці посмертні зморшки, можна припустити, що йому було років сорок, якщо не менше.

— Глянь на кітель, — сказала Ірма.

Праворуч над нагрудною кишенею красувалася нашивка: «Нейтан Гоґ».

— Стривай, — я звірився з написом на ключ-картці, яку мені дала Ірма. — Він же зник, ти сказала!

— Ну, офіційно це назвали саме так. Оскільки з формулюванням «загинув» є певні проблеми, — і вона рішуче розстебнула ще один мішок.

Руда шевелюра й ластовиння було впізнаване. Мені навіть не потрібно було шукати нашивку. Не чекаючи моїх запитань, Ірма розстебнула наступний мішок. І ще. І ще. І ще! Застібки видавали під її руками задерикувате «зі-і-ип» і відкривали все нових і нових рудих хлопців років сорока — з нашивками, без нашивок або просто голих. За пів хвилини Ірма зупинилася, показавши мені не менше п’ятнадцяти однакових Нейтанів Гоґів. Я мовчки повернувся від останнього до першого й знову оглянув усіх — від першого до останнього. На деяких були секційні шви, залишені патологоанатомом, на інших — вогнепальні поранення, на одному кілька явних рубаних ран, але, зрештою, всі вони були ідентичні.

— Вони — люди?

— І так, і ні, — з якоюсь саркастичною урочистістю відповіла Ірма. — Ми назвали їх химерами. Їх досліджували вздовж і впоперек, і, певним чином, вони — люди, а конкретно — полковник Нейтан Гоґ. Вони його копії. Малюнки папілярних ліній, візерунок сітківки ока й навіть татуювання «ONLY GOD JUDGE ME» на передпліччях, яке читається, якщо скласти руки на грудях, — усе збігається. Але трапляються й оригінальні зразки.

Ірма з якимось понурим азартом підійшла до іншого ряду столів і розстебнула кілька мішків навмання, наче щось шукала.

— Ось, наприклад, — нарешті сказала вона.

Я заглянув через плече. У цього Нейтана Гоґа було дві голови.

— От лайно…

— Що далі від входу, то дивовижніші трансформації можна зустріти. Двоголовий Нейтан це так — дитячий садок.

— А інші люди? Хоч хтось полетів звідси?

— Усе почалося з того, що зник Нейтан. У кубрику, де він жив, знайшли купу їдла впереміш із лайном… А в підвалі того ж дня виявили величезний порожній кокон. Негайно повідомили на фрегат — усе, як і належить… І знаєш, яка була реакція нашого славного, до зубів озброєного «Артилериста Ганса»?

Вона чекала, що я висловлю якесь припущення. Але мені й у голову не могла прийти така відповідь.

— Вони відкликали посадкові шатли, — сказала Ірма, і її голос знову по-зрадницькому здригнувся. — Усі шлюпки злетіли в автоматичному режимі й повернулися на фрегат. Ні попереджень, ні пояснень. А за два тижні «Артилерист Ганс» стрибнув назад до Землі. Крапка. Коли я прийшла до тями, живих уже не залишилося. Тоді я влізла в автоматичний медичний комплекс і активувала програму тривалого заморожування. І навіть не знала, розбудять мене колись чи ні. І пролежала так шістдесят років. Отака історія.