Вода, павутина
- Автор: Гашич Нада
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-113-6
- Переводчик: Наталья Хороз
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вода, павутина». Краткое содержание книги:
— Скажи, коли ти був малим, молодшим, як би то сказати, дитиною, ким ти хотів стати? Кимось же ти хотів стати.
— Так.
— Скажи! Скажи мені!
Не відразу відповів. Пречиста не вгавала. Йому навіть здалося, що вона нетерпляче стукнула по склі образу.
— Спочатку я хотів стати кухарем.
— Ох, ти би був Маленьким Муком і Кухарем карликом Носом в одній особі! Тепер мені зрозуміло, чому тебе вкусив гусак.
— Прошу?
— Та нічого, це я так, про себе…
Дамір зібрався з думками.
— Потім хотів… Хотів стати годинникарем.
Відчув, що вона заспокоїлася і уважно його слухає.
— Годинникар? Чудово. А чому?
Мовчав, йому не подобалося, що вона випитувала його так, як, за його спостереженнями, дорослі люди випитують дітей. Вона це відчула. Спробувала виправити помилку.
— Тобто мені дуже подобається це ремесло, але мене цікавить, чому саме ти його вибрав.
Дамір оцінив її інтонацію. Здалося йому, що цього разу все було гаразд.
— Годинникар? Бо годинникарі мали гарні майстерні, в яких працювали. Бо мали справу з коліщатками — маленькими, ледь помітними. Бо лише вони використовували потужні світла. Бо було чути цокання, тіктакання в їхніх майстеренках.
— Гарно, тааак… А чого ти так говориш, ніби їх вже нема?
— Певно, є, але їх наче більше нема тут. Зникли з маленьких вулиць. А вони були. Багато.
— Так, ти правий. Чекай, я перевірю дещо. Точно. Невдовзі попрощаєтеся з останнім годинникарем у Загребі. І не тільки годинникарем. І з канатником, парасольником, ковдрівником, гострильником, чоботарем… Найдовше вам будуть потрібні аптеки. І магазини здорової їжі.
Дамір злякався.
— Коли? Чому?
— Не бійся, не так скоро, як ти думаєш. Але скоро, якщо рахувати за моїм часом.
— Твоїм часом?
— Так. Моїм часом.
— Ну так. Ти багато знаєш про час. Виходить, що й ти насправді свого роду годинникар.
— Ні, але в нас є годинникар в близькій родині. Дуже кваліфікований годинникар.
Вона махнула ручкою.
— Облишмо мене. Про тебе мова. Скажи, це всі причини, через які ти хотів стати годинникарем?
— Ні. Мені подобалося, що люди заходять до майстерень годинників занепокоєні, а виходять загалом задоволені.
— І?
— І тому, що уявляв собі, як я сиджу на годинникарському стільці, зробив усю роботу, всі пішли задоволені, я відклав той, ну той апарат, що мав на оці, поволі кручуся на тому рухомому стільці, годинники навколо мене цокають, цокають, цокають, а я крізь вітрину майстерні дивлюся, як проходять люди. І вони не знають, що я відмірюю їм час.
— Так, це схоже на роботу мого сина…
Обрубала речення, задумалася і, стишена, дала йому знак, щоб він замовк.
Тоді підвела голівку, показала ручкою кудись ліворуч і спокійно сказала:
— Там, насправді не так далеко звідси, на тій Савській дорозі, під час великої повені втопився один старий годинникар. В останню путь його провели годинники. Цоканням.
Обоє мовчали якийсь час і, дихаючи в унісон, приєдналися до вічного звуку годинників, які провели старого годинникаря. Першим озвався Дамір.
— Скажи, а ти хотіла бути кимось іншим, кимось іншим… ніж тим, ким ти є.
— Не знаю. Мені здається, що всі роботи важкі. Інколи мені здається, що моя не така вже й важка.
— Але щось же ти точно хотіла. Я не вірю, що ти ніколи нічого не хотіла.
— Та я не конче хотіла чимось іншим займатися, але дещо таки сильно хотіла. Цього ніколи-ніколи не кажи нікому. Найкраще буде, якщо ти забудеш відразу, як тільки почуєш.
Дамір чуйно нашорошив вухо.
— Я би хотіла ходити на високих каблуках. І трохи влаштовувати розваги з гарбузами в Ніч відьом.
Тільки рота роззявив. Те, що він почув, було настільки дурним, що він без зусиль в той же момент забув і своє питання, і її відповідь.
Відошич сидів сам у своєму кабінеті і слухав, як підбори його секретарки цокають по підлозі сусіднього приміщення. Звук його дратував, але зарадити цьому неможливо. Спробуй скажи щось проти жіночого взуття… Мобінг.