Сказання з Небезпечного Королівства

Та зробивши все, чого можна досягти пошуком (зібравши та порівнявши перекази багатьох країв), пояснивши багато елементів, що їх загалом уважають закарбованими в чарівних історіях пережитками давніх звичаїв (як-от мачухи, зачаровані ведмеді та бики, відьми-канібали, табу на імена тощо), які колись були щоденною практикою, або вірувань, що їх колись уважали саме віруваннями, а не «фантазіями», — ми все ще стоятимемо перед одним питанням, а про нього надто часто забувають: яке враження справляють оці давні складники історій нині — такі, якими вони є?

З одного боку, зараз вони давні, а вже сама старовина є привабливою. Краса та жахіття «Ялівцевого дерева» («Von dem Machandelboom») із вишукано-трагічним зачином, огидною печенею людожерів, бридкими кістками, веселим і мстивим птахом-привидом, що постав із імли, яка здійнялася з дерева, супроводжують мене з дитинства: та все-таки головною особливістю тієї легенди, що її годі стерти з пам'яті, завжди була не краса і не жахіття, а відстань і часова прірва, яку не виміряти навіть twe tusend Johr[26]. Без печені та кісток — від яких дітей тепер надто часто оберігають, пропонуючи пом'якшені версії Ґрімових казок[27], — те видіння значною мірою втрачається. Не думаю, що жах, художньо оформлений як казка, заподіяв мені шкоду, хоч би з яких темних вірувань і обрядів минулого він походив. Такі історії залишають нині міфологічне або ж загальне (непідвладне аналізу) враження — враження, геть незалежне від здобутків порівняльної фольклористики, те, яке вона не може ні зіпсувати, ні пояснити: вони відчиняють двері в Інший Час, і якщо ми проходимо крізь них — бодай на мить — то опиняємося поза власним часом, а може, й поза власне Часом.