Сказання з Небезпечного Королівства

І от я був одним із тих, до кого звертався Ендрю Ленг: я народився приблизно в той самий час, що й «Зелена чарівна книга» — одним із дітей, для котрих, на його думку, чарівні історії відіграють роль романів для дорослих, і про котрих він казав: «їхній смак залишився на рівні смаку їхніх нагих предків, котрі жили тисячі років тому: казки, здається, подобаються їм більше, ніж історія, поезія, географія чи арифметика»[33]. Та чи справді ми аж так багато знаємо про тих «нагих предків», окрім хіба того, що вони, безперечно, не були нагі? Наші казки, хоч якими давніми можуть бути окремі їхні складники, зовсім не подібні до казок прапредків. Проте, якщо припустити, що ми маємо казки тому, що їх мали вони. — тоді, ймовірно, ми маємо історію, географію, поезію і арифметику також тому, що й вони їх любили, наскільки могли збагнути і вичленувати з усього багатства загальних зацікавлень на той час.

А щодо сучасних дітей, то Ленґів опис не відповідає ні моїм спогадам, ані моєму досвіду спілкування з дітьми. Ленґ міг помилятися стосовно знайомих йому дітей, але якщо він не помилявся, то виходить, що діти відтоді істотно змінилися, навіть у вузьких межах Британії. — тож узагальнювати, ставлячись до них як до класу (незважаючи на індивідуальні таланти, вплив місцевості, де вони живуть, і на виховання), означає впадати в оману. У мене не було особливого «бажання вірити». Я хотів знати. Віра залежала від способу, в який літні люди чи автори подали мені казки, або від внутрішнього тону та якості казки. Проте я не можу пригадати жодного такого разу, коли би задоволення від розповіді залежало від віри в те, що такі речі дійсно можуть трапитися чи траплялись у «справжньому житті». У чарівних історіях передовсім важить не правдоподібність, а бажаність. Якщо вони розпалюють бажання задовольняючи його часто в момент найгострішого прагнення — казки здобувають успіх. Наразі немає потреби пояснювати розлогіше, бо я сподіваюся згодом сказати дещо про це бажання, комплекс із багатьох інгредієнтів, декотрі з яких є універсальними, а декотрі — притаманні людям сучасним (включно зі сучасними дітьми) чи навіть певним типам людей. Я не прагнув ані снити, як Аліса, ні переживати її пригоди, а розповідь про них лише потішала мене. У мене було вельми мало охоти шукати закопані скарби чи боротися з піратами, тому «Острів скарбів» не вразив мене. З червоношкірими індіанцями було вже краще: в таких історіях були луки та стріли (я ж мав і маю геть не задоволене бажання добре стріляти з лука), дивні мови, побіжні описи архаїчного трибу життя, а насамперед — ліси. Та край Мерліна й Артура був Іще кращим, а найкращою — безіменна Північ Сіґурда з Вольсунґів, принца всіх драконів. Такі краї найперше збуджували моє бажання. Я ніколи не уявляв, аби дракон був твариною на кшталт коня. 1 не тому, що я кожного дня бачу коней, але жодного разу не бачив бодай відбитку лап хробака[34]. На драконі чітко пломеніє тавро: 3 Чарокраю. Хоч би в якому світі він існував, то було Іншосвіття. Фантазія — створення чи миттєві споглядання Іншосвіть — була осердям прагнення до Чарокраю. Нутряним бажанням я поривався до драконів. Звісно ж, перебуваючи у своєму полохливому тілі, я не хотів, аби вони мешкали по сусідству, вдираючись у мій відносно безпечний світ, де, до прикладу, можна спокійненько читати оповідки та бути вільним од страху[35]. Та світ, що містив бодай лишень уявний образ Фафніра, був значно багатшим і прекраснішим за буденний, нехай би якою небезпекою це могло окошитися. Мешканець тихих родючих рівнин може почути про пагорби, де люди не відають спокою, а ще — про незбирані плоди моря. — і серце його пориватиметься іуди. Бо серце — наполегливе, навіть попри кволе тіло.