Сказання з Небезпечного Королівства

Звісно, я не відкидаю — бо й сам маю сильний потяг до того — захопливого бажання розгадати складну, вузлувату й розгалужену історію гілок на Дереві Казок. Це бажання тісно споріднене з бажанням філолога дослідити заплутаний клубок Мови, з якого відомо хіба що кілька дрібних шматочків. Але навіть щодо цього мені здається, що невід'ємні риси й ознаки певної мови у будь-який момент б життя значно важливіше збагнути і водночас значно важче пояснити, ніж її лінійну історію. Відтак, із огляду на чарівні історії, я почуваю, що значно цікавіше — але також і складніше — зрозуміти, чим вони є, чим вони стали для нас і яких цінностей набули у процесі тривалої алхімічної обробки часом. Перефразувавши Дасенові слова, я сказав би: «Ми мусимо задовольнитися супом, що його подали нам, а не прагнути побачити кістки того бика, з якого його було зварено»[18]. Та, хоч як це дивно, Дасен під «супом» мав на увазі мішанину фіктивної передісторії, що ґрунтується на ранніх припущеннях порівняльної філології: а під «прагненням побачити кістки» — потребу зрозуміти механізми та докази, які спричинили появу таких теорій. Я ж під «супом» маю на увазі розповідь у тому вигляді, в якому а пропонує нам автор чи оповідач, а під «кістками» — її джерела чи матеріал, особливо тоді, коли (рідкісний успіх!) їх удається чітко визначити. Але ж я, звісно, не забороняю критикувати суп як суп.

Отож, я зроблю побіжний огляд питання про витоки. Мені надто бракує вченості, щоби зробити все якось по-іншому: та це — найменш важливе з трьох запитань, які я обрав, а отже, вистачить і кількох зауваг. Немає сумнівів, що чарівні історії (в широкому чи вузькому сенсі) загалом дуже давні. Споріднені тексти з'являються вже в найраніших літописах: і знайти їх можна всюди: де є мова, там є і вони. Тож перед нами, вочевидь, постає проблема, з якою добре знайомі археологи та філологи, котрі мають справу з порівняльною лінгвістикою: суперечність між незалежною еволюцією (чи радше вимисленням) від подібного: успадкуванням від спільного предка та розходженням у різні часи від одного чи кількох центрів. Більшість суперечностей виникає на ґрунті спроб (із одного чи з обох боків) надмірного спрощення; і я не вважаю, що ця дискусія є винятком. Історія чарівних казок, імовірно, значно складніша за фізичну історію людської раси і така сама складна, як історія людської мови. Усі три процеси — незалежне вимислення, успадкування та розходження — безперечно, зіграли свою роль у творенні заплутаних тенет Розповіді. І тепер жодні вміння, крім хіба що ельфійських, не допоможуть їх розплутати[19]. З усіх трьох процесів вимислення — найбільш важливий і фундаментальний, а отже (і це не дивно), найбільш таємничий. Для винахідника, себто для того, хто творить оповідь, два інші пункти, врешті-решт, є поверненням назад. Розходження (запозичення у просторі) — чи від артефакту, чи від розповіді — тільки переадресовує питання про витоки в інше місце. У центрі ймовірного розходження — місце, де колись жив винахідник. Подібна ситуація і з успадкуванням (запозиченням у часі): рухаючись у цьому напрямку, ми, у висновку, натрапимо лише на родового винахідника. Утім, якщо вірити, що іноді трапляються незалежні одне від одного народження схожих ідей, тем чи засобів, то ми просто розмножуємо спадкового винахідника, проте аж ніяк не розкриваємо в такий спосіб природи його дару.