Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Другого дня, годині об одинадцятій ранку, в залі чекання на вокзалі Сен-Лазар обірваний і брудний чоловік років тридцяти никав біля кас, сподіваючись, що хтось із пасажирів покладе гроші повз гаманець і він їх підбере. Особливо пильно він придивлявся до людей, обтяжених клунками та дітьми — одне слово до тих, кому незручно було видобувати з кишені чи сумки гроші. Але й найперевантаженішим, і найзабудькуватішим, і тим, що найдужче поспішали, навдивовижу й незаслужено таланило. Грошей ніхто не губив, і люди снували довкола самотнього чоловіка, не даючи йому нагоди поживитися. Надії в чоловіка помалу гасли. Невдовзі він стежив за пасажирами вже зовсім неуважно, лише для того, щоб забути про голодне бурчання в животі, про болючий обруч, який стискав голову й налягав на повіки, і про неприємне відчуття порожнечі замість власного тіла — порожнечі, крізь яку ніби десь іздалеку долинали приглушені звуки… Зрештою, він так збайдужів до всього довкола, що, й сам того не бажаючи, майже непомітно для себе кинув стежити за людьми.

Чоловік перейшов площу, поминув перехрестя з гуртом перехожих і, не вибираючи дороги, подався в одну з вулиць, що були перед ним. Невдача на вокзалі Сен-Лазар його приголомшила. На мить він усвідомив, що зовсім ослаб. Він уже не мав, як колись, гіркого відчуття, ніби йому весь час не щастить. Ще вчора, коли він з’їв останній шматок хліба, йому здавалося, що то лише вибрики насмішкуватої, але не злої долі. А тепер він відчував довкола себе лише бездушне провидіння, океан байдужості, де більше нема на що сподіватися. Стомлений, ледь переставляючи тремтячі, мовби ватяні, ноги, він на хвилю спинився і невидющим поглядом задивився на людей і машини.

Потім чоловік поминув ще одне перехрестя, де його мало не збила машина, й сягнув думкою в майбутнє з перспективи людної вулиці. Якщо йти півгодини чи годину, — час ролі не грає, — то можна вийти на перехрестя, тоді на вулицю, далі знову на перехрестя. Майбутнє вже не мало значення — то була тільки низка страждань у безконечному теперішньому. Раптом йому спало на думку, що цей застиглий час — початок смерті, і він жахнувся. Виснажений, змучений, самотній і зневірений, чоловік несамовито чіплявся за життя. Він щодуху кинувся тікати від смерті. Потім, вкрай знесилівши, уповільнив ходу і, коли озирнувся, щоб побачити, де там смерть, погляд його привернула строката вітрина однієї з крамниць. Гармонія жовтих і рожевих барв (спочатку, правда, він помітив тільки невиразну пляму) враз розвіяла похмуру ману і змусила його підійти до вітрини ближче. Від головного болю йому туманилося в очах, барви на картині танцювали, вистрибували, розбігалися. Та вже з першої миті, ще не отямившись, не розгледівши форм і обрисів, чоловік відчув надзвичайну насолоду й спокій. Життя відроджувалося в його виснаженому тілі, кров пульсувала швидше, всередині розливалося тепло. Порожнеча, що досі сповнювала його, потроху розсіювалась. Вуличний гамір долинав тепер голосніше й чіткіше, так ніби йому раптом відклало у вухах. Голод, хоч уже й не такий гострий, усе ж давав про себе знати, тому чоловік ще не міг розібратися в своїх відчуттях і збагнути зв’язок між причиною і наслідком. Але в поживних якостях картини сумніву не було. Очі в чоловіка палали, рот від дикого реготу був перекошений, і він не відводив погляду від розквітлого лугу, на якому сиділа дівчинка в жовтому платтячку. Помалу ноги йому наливалися силою, голод ущухав, голова ясніла й працювала швидше. Коли він уже був здатний добре міркувати, це відкриття здалося йому дивним і навіть занепокоїло його. Побоюючись, що став жертвою галюцинацій, він одступив на мить од вітрини, і всі його побоювання розвіялися: у нього було таке враження, наче його відірвали від їжі. Насолода, яку відчувають, коли їдять, задовольняючи життєву потребу, враз зникла. Лишилася тільки життєва потреба, все ще не втамований голод. Чоловік проробив те саме ще раз і переконався, що здогад його слушний. Він знов підійшов голодний до картини і знов відчув, як по тілу розливається тепло й блаженство. Тепер чоловік перестав дивуватись і думав тільки про те, щоб наїстися. Поки він отак відновлював сили, з-за коричневої оксамитової штори, яка відділяла вітрину від крамниці, кілька разів виглядало роздратоване обличчя. Та чоловік його навіть не помітив. Втамувавши нарешті голод і побоюючись, щоб не пересититись і не зашкодити собі після тривалого постування, він подався до найближчого скверу. Життя тепер здавалося йому легкою, обнадійливою пригодою. Він картав себе за те, що недооцінював мистецтво, особливо живопис. «Я, як і решта людей, гадав собі, що він нічого не дає. Люди проходять повз картини й не встигають навіть розгледіти їх і збагнути. Дехто регоче над ними чи просто стенає плечима. Пригадую, я й сам, хоч і не дурень, сміявся з картин, як і багато інших людей. Тепер, коли я зрозумів живопис, більше цього не буде». Міркуючи про торговців картинами, які мали в Парижі крамниці, чоловік із захопленою усмішкою на вустах заснув.