Фантастика Всесвіту. Випуск 3
- Автор: Вежинов Павел
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 3». Краткое содержание книги:
Старий на хвилину замовк. Руки його затремтіли.
— Тобто… я був там весь час, — прошепотів він. — Адже я там жив! Так, я жив у місті…
Хлопчина неспокійно поворухнувся. В те, що старий жив колись у місті, він і досі не міг повірити. Сам він там ніколи не був… Він невідривно дивився на місто, яке вже засвічувало свої вогні.
«Жити в місті… це, мабуть, так здорово, — подумав він. — Тільки якби там не було їх».
Коли старий заговорив знову, він жадібно ловив кожне його слово.
— Вже з самого ранку вулиці почали заповнюватись цікавими. Я саме гуляв площею під куполом із синтетичного скла. Там було повно всіляких крамниць, і я купив собі цукерок. Нараз я побачив, що перехожі позадирали голови й дивляться на небо. Я й собі глянув угору. Кораблі були ще високо й ряхтіли крізь прозоре скло купола, наче маленькі самоцвіти. Запала глибока тиша. Десь далеко заплакала дитина.
Старий замовк. Поза спиною в хлопця сипнуло морозом. Побачивши, з яким напруженим виразом обличчя він слухає, старий повів далі:
— Коли я протиснувся на вулицю, їхні кораблі вже спускалися з неба, мов пишні білі лебеді. Вони повільно й плавно сковзали все нижче й нижче. Небо, яке просвічувало крізь хмари, було зеленаве, наче скло. Корпуси кораблів, довгі, як сигари, беззвучно пливли понад будинками й майже торкалися землі. Усіх нас охопило почуття невимовного і якогось непоясненного страху воднораз.
Старий сумно всміхнувся.
— Лише трохи перегодя я помітив, що загубив свої цукерки. Тоді я й гадки не мав, що то були останні в моєму житті цукерки.
Хлопець уже хотів був запитати, що воно таке — цукерки, але вчасно стримався.
— З черева кораблів повільно висунулися площадки. На них стояли високі срібні постаті.
Голос старого раптом схвильовано затремтів, немовби він заново переживав ці хвилини.
— Це були ті зайди, — сказав він. — І коли одна з постатей піднесла руку, ніби на знак вітання, всіх охопило неймовірне хвилювання. — В голосі старого забриніли високі ноти. — Яке це було прекрасне видовище! Люди вигукували слова вітання, махали їм руками й підкидали вгору квіти.
Старий знову хвилину помовчав і далі повів уже зміненим голосом:
— Я теж хотів кричати, кричати якомога гучніше, щоб вони почули мене, але горло моє наче хтось стиснув.
Він рвучко підвівся й розкинув руки.
— Кораблі один за одним велично спускалися на землю. Їх було незліченно багато. Здавалося, своєю кількістю вони змагалися з тими, хто їх зустрічав. Були моменти, коли я взагалі нічого не бачив — корпуси кораблів закривали мені небо. Перші кораблі вже давно приземлилися за містом, але вгорі з’являлися все нові й нові…
Хлопець неквапливо підвівся. Усе довкола вже тонуло в темряві, тільки вдалині сяяло місто й здіймало в небо свої металеві вежі, мовби кидаючи йому холодний виклик. Тіло його напружилося, обличчя знов утратило дитячий вираз. Сьогодні він уперше повірив старому, і душа його сповнилася невідомим досі почуттям.
— Так он як це почалося! — вигукнув він, і луна його голосу покотилася аж до мовчазного міста.
— Так… — прошепотів старий, згорбившись на своєму жалюгідному стільчику, і з-під його стулених повік викотилася остання пекуча сльоза.
Марсель Еме [55]
ПОЖИВНИЙ ЖИВОПИС
Повість
З французької переклала Марія Венгренівська [56]
На Монмартрі, в одній із майстерень на вулиці Святого Вінсента, мешкав художник, що мав прізвисько Лецвіт. Працював він ревно, натхненно й бездоганно чесно. Коли йому виповнилося тридцять п’ять років, його картини розквітли такими барвами й почуттями, вражали такою свіжістю і тривкістю, що живили не тільки душу, а й тіло. Досить було хвилин двадцять-тридцять, щоб відчути, ніби ти гарненько підживився пирогом з хрусткою скоринкою, смаженим курчам з печеною картоплею, сиром, вершками із шоколадом та фруктами. Меню різнилося залежно від теми картини, її композиції та барв, однак лишалося завжди дуже вишукане й різноманітне. Не бракувало в ньому місця і для напоїв. Сам Лецвіт довго не підозрював про цю дивовижну особливість свого живопису, хоч і скористався з неї перший. Зауваживши, як він гладшає, хоч майже нічого не їсть і не п’є, художник вирішив, що заслаб, і якийсь час нікуди з майстерні не потикався. Його вже не бачили ні на вулицях Монмартру, ні в кафе, бо ж йому більш не кортіло вихилити чарчину. Якось він вийшов купити фарб і зустрів Гермеса, знайомого торговця картинами з вулиці Боесі, той саме завітав на Монмартр у справах.
55
Marcel Ayme. La bonne peinture.
Перекладено за виданням: Marcel Ayme. Le vin de Paris. Nouvelles. — Editions Gallimard, Paris, 1961.
Марсель Еме (1902–1967) — відомий французький письменник, автор романів, п’єс, новелістичних збірників. Радянський читач знайомий з багатьма новелами Еме (зокрема українською мовою вийшла книжка «Семимильні чоботи» — «Дніпро», 1978), для яких характерна оригінальність сюжету в сполученні з елементами фантастики й сатири. Пропонована невелика повість — із збірника «Паризьке вино» (1947).
56
Венгренівська Марія Анатоліївна — кандидат філологічних наук, доцент КДУ. Опублікувала переклади творів А. Франса, М. Еме, А. Труайя (з французької), Дж. К. Оутс, Т. Гарді (з англійської), Я. Ріцоса (з новогрецької).