Марина — цариця московська

І з цим Марина теж мусила змиритися, хоч це й не просто було для неї. Але якось терпіла (та й скільки там залишилося терпіти — всього лише тиждень). Мусила кланятись суворій свекрусі з чорним носатим обличчям, що на вигляд було завше злим, ще й звертатися до неї, як і зобов’язував її цар, «с пышной речью». Терпіла. Хай! Потерпить кілька днів — не злиняє. Потім своє візьме.

Царева мати хоч і була на вигляд суворою і начеб аж недоброю, але клялась невістці в гарячій любові, і це трохи прикрашало життя Марини в монастирі. Черниця Марфа, колишня жона грізного повелителя Московської Русі, тирана з тиранів, любила по-своєму. І по-своєму була доброю і навіть люблячою. Як по-своєму була нещасною, адже спершу чотирнадцять років вона молилася в монастирі за упокій душі убитого в Угличі свого дитяти, а потім виявилося, що те дитя живе-живісіньке, виросло і вже посіло престол свого батька. Але як Дмитрій змінився за чотирнадцять років! Впізнати Марфа не могла, бо востаннє бачила його хлопчиком, а це перед нею постав юнак, проте після деяких вагань все ж ви­знала Дмитрія за свого синовця (їй підказували: визнай, так треба для царства-государства). І вона визнала. Хоч іноді ні-ні та й сумнівалася: а чи справді це її син? Але сумніви ховала глибоко в душі. Свою любов до сина перенесла й на невістку, тож Марину Мнішек сприймала «яко матка дитя своє». І звала її «синовою своєю и всякую ласку родительскую» до неї виявляла. (Посли Речі Посполитої Станіслав Витовський і князь Ян Соколинський у ті дні писали до Кракова, що «великая княгиня Марья дочку пана воеводину... до своих палат приняла, и аж до радости при себе ее имела, сыновою своею ее звала, и всякую любовь и ласку родительскую, яко матка дитяти своему, показывала».)