Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Мало хто зі старих колег Грушевського, що належали до поміркованої гілки українського руху (тепер вони називали себе Товариством українських поступовців), захотів приєднатися до молодих революціонерів: навчені досвідом 1905 року, вони вже знали, що революції завершуються реакцією, і були готові обміняти свою лояльність до режиму на поступки в культурній сфері. Їхнім найвищим пріоритетом було запровадження освіти українською мовою. Грушевський вважав, що вони не мали рації: настав час не просити освітньої реформи, а вимагати територіальної автономії для України в реформованій демократичній Російській державі. Для багатьох ветеранів українського руху це звучало занадто амбітно, якщо не фантастично, враховуючи складну історію взаємин українців з імперським урядом. Але Грушевський та його юні, сповнені ентузіазму прихильники вважали інакше.
Вони почали свою діяльність у березні, працюючи в кімнаті підвалу Педагогічного музею в центрі Києва. Згодом був створений Генеральний секретаріат — уряд автономної України під керівництвом провідного письменника-модерніста Володимира Винниченка. Пишучи й українською, і російською мовами, Винниченко став першим українцем від часів Миколи Гоголя, якому вдалося завоювати чималу читацьку аудиторію в Росії. Новий уряд претендував на юрисдикцію над значною частиною сучасної України, а саме над Київською, Подільською, Волинською, Чернігівською та Полтавською губерніями. До липня Тимчасовий уряд у Петрограді визнав Генеральний секретаріат регіональним урядом України.
Як усе це могло статися? Як могла українська ідея, маргіналізована після революції 1905 року, вийти переможницею із боротьби з російськими лібералами та соціал-демократами, а також прихильниками російського націоналізму з лав «істинно російських» патріотів? У революційній атмосфері того часу суміш ліберального націоналізму та соціалізму, запропонована молодими лідерами Ради, виявилася привабливою ідеологією. Політично активна громадськість стала розглядати ідею територіальної автономії України, яку пропагували українські партії як єдиний шлях виходу з безлічі військових, економічних та соціальних проблем, що обсіли країну. Центральна Рада стояла на чолі цього руху як єдина установа, здатна забезпечити дві основні вимоги моменту: дати землю селянам та мир суспільству.
Солдати, яким хотілося якомога швидше завершити війну, масово й з ентузіазмом підтримали Раду. У той час як Тимчасовий уряд у Петрограді був зайнятий підготовкою нового наступу й закликав солдатів боротися до кінця разом із Британією та Францією, Центральна Рада обіцяла мир і стала єдиною надією в Україні, спустошеній бойовими діями. «Українізовані» армійські підрозділи — загони, сформовані з вояків, набраних в українських губерніях і відправлених на український сектор фронту, — заявили про свою лояльність до Ради. Загалом таких вояків налічувалося майже 300 тисяч. Ці стомлені війною селяни в солдатській формі не лише палко прагнули повернутися додому, а й хотіли потрапити туди вчасно для перерозподілу поміщицької землі, який Центральна Рада обіцяла провести, незважаючи на сильний опір з боку землевласницьких класів. Українське селянство, що перебувало під впливом українських соціалістів-революціонерів, які виявилися найбільшою політичною партією Ради, стало її соціальною опорою.
Протягом літа 1917 року Центральна Рада, яка спочатку була не більше ніж координаційним комітетом українофільських політичних та культурних організацій, перетворилася на парламент країн. Усеукраїнські з’їзди селян, робітників та солдатів відправили до неї своїх представників. Національні меншини зробили те саме. Михайло Грушевський доклав усіх зусиль, щоб закликати своїх прихильників не допустити повторення єврейських погромів, і пообіцяв євреям, полякам та росіянам персонально культурну автономію у самоврядній Українській республіці, об’єднаній з Росією. У свою чергу, єврейські соціалістичні партії приєдналися до Ради й підтримали ідею територіальної автономії України. Так само зробили ліві представники інших меншин. Склад Ради перевищив 800 осіб, і її лідерам довелося створити менший постійний орган — Малу Раду — для того, щоб координувати роботу нового революційного парламенту.