Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
На відміну від москвофілів, лідери українського руху в Австро-Угорщині заявили про свою лояльність до монархії. У цьому вони взяли приклад з більшості своїх прихильників-селян, улюбленою піснею яких у передвоєнні роки була пісня про дружину імператора Франца Йосифа імператрицю Єлизавету (Сісі), вбиту 1898 року італійським анархістом. У цій пісні Єлизавету називали «наша пані цісаревна», а Франца Йосифа — «наш батько». З початком війни українські діячі сформували Головну Українську раду, чия назва нагадувала про Головну Руську раду революційного 1848 року. Ця рада створила перше українське військове формування в австрійській армії. 3 10 тисяч добровольців урядовці набрали корпус із 2500 осіб під назвою Січові стрільці — пряме покликання на Запорозьку Січ і дніпровських козаків та прояв загальноукраїнської самосвідомості та прагненень галицьких добровольців.
Українські політики в Галичині мали подвійну політичну програму, що включала поділ Галичини й досягнення автономії для її української частини та створення під австрійським протекторатом Української держави з українських земель, що були у складі Російської імперії. Для досягнення другої мети австро-угорські українці не лише приєдналися до імперської армії, а й розпочали проект перетворення «малоросів» з-поміж російських військовополонених на українців. Керував цими зусиллями Союз визволення України, сформований у Відні, але представлений в основному емігрантами з Наддніпрянської України, які знали, як розмовляти з власними земляками. Серед них був і майбутній батько радикального українського націоналізму 1920–1930-х років, уродженець південної України Дмитро Донцов.
Наприкінці весни та влітку 1915 року об’єднаний австро-німецький наступ дозволив австрійцям повернути більшу частину Галичини та Буковини. У результаті цей регіон був повністю очищений від москвофілів, залишки яких відступили на схід з російською армією. «Вони їхали цілими родинами, очолені сільськими старостами, разом із конями, коровами та іншим майном, що його вони встигли прихопити», — описувала вихід москвофілів газета «Киевская мысль». Більшість біженців завершили свій шлях у Ростові-на-Дону та в пониззі Дону, на російсько-українському етнічному кордоні. Перегорталися останні сторінки в історії москвофільського руху як серйозної політичної сили: ті, хто зміг уникнути Талергофу, тепер залишили свій край заради Росії. Навесні та влітку 1916 року російська армія на чолі з талановитим генералом Олексієм Брусиловим почала великий наступ, знову захопивши Волинь, Буковину й частину Галичини. Але він виявився останнім «ура!» імперії, що перебувала на межі економічного та військового виснаження. Всеросійська ідея незабаром опиниться під загрозою не лише в габсбурзькій Україні, а й у державі Романових.
Династія Романових, але не сама імперія, перестала існувати в березні 1917 року. У попередньому місяці нестача продовольства в Петрограді (назва Санкт-Петербурга під час війни) спричинила робітничі страйки та бунт у лавах військових. Лідери Думи переконали імператора Миколу II, психологічно виснаженого роками війни, зректися престолу. Він передав корону своєму братові, який відмовився від цієї честі (думські лідери передбачали новий бунт у разі його згоди). Династії більше не існувало: тиск вулиці, солдатський бунт та вміле маневрування колись лояльної Думи поклали їй край. Лідери Думи присту пили до створення Тимчасового уряду, одним із завдань якого було проведення виборів до Установчих зборів, що мали визначити майбутнє Російської держави.
Петроградські події, що увійшли в історію під назвою Лютневої революції, застали зненацька лідерів українських організацій. Михайло Грушевський, ключова фігура українського національного руху в Галичині (а під час революції 1905 року — й у Наддніпрянській Україні), працював над статтею у Московській публічній бібліотеці, коли почув галас та крики на вулиці. Коли він спитав бібліотекаря, що відбувається, то дізнався, що почалася революція: москвичі рушили на Кремль, щоб взяти під контроль цей символ російської державності. На початку березня в Києві представники українських політичних і культурних організацій створили координаційний орган, який вони назвали Центральною Радою. Вони обрали Грушевського головою та чекали на його якнайшвидше прибуття до Києва. Приїхавши, сивобородий професор дав повну підтримку ініціативам молодому поколінню українських діячів, більшість з яких були студентами або представниками інтелігенції у віці 20–30 років.