Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Тихого літнього вечора Анатолій Бутко, гінеколог із Артемівська Донецької області, ввійшов до своєї каюти на борту теплохода «Латвія», що стояв у порту Батумі, роззувся і, не роздягаючись, ліг на своє ліжко, удаючи, що спить. Три інші пасажири каюти займалися своїми валізами й, судячи з усього, не помітили, що Бутко зайшов без жодних речей.

О 22:10 запрацювали двигуни, й «Латвія» вийшла з порту, тримаючи курс на Сухумі, а потім на Сочі.

У коридорі та каютах було тихо. Дочекавшись, поки останній із сусідів по каюті почне рівно дихати вві сні, Бутко сів і взувся. Про всяк випадок сказав голосно: «Піду пройдуся палубою». Ніхто з сусідів не поворухнувся. Тоді він загорнув свій годинник у поліетилен, вийшов у порожній коридор і пішов до ящика з пожежним інвентарем, де ховав парасольку, яку в разі потреби можна було використати як вітрило, кілька плиток шоколаду, невеличку посудину з водою та гумовий рятувальний жилет. Все це він узяв із собою на палубу.

У брижах на поверхні моря срібними смугами віддзеркалювався місяць. Була майже північ, і Бутко зазначив, що палуба порожня — за винятком двох закоханих, що стояли, спираючись на бортове огородження, та молодого чоловіка, в якому Бутко запідозрив співробітника КДБ. Той стояв сам, тримаючи руки в кишенях. Бутко закурив цигарку, молодий чоловік кілька хвилин байдуже поглядав на нього, а потім відвернувся й пішов на ніс судна. Побачивши це, Бутко спокійно загасив цигарку й пішов до корми. Там він озирнувся й переконався, що на палубі більше нікого немає. Тоді він переліз через огородження й стрибнув із десятиметрової висоти у воду.

Дії Бутко тієї ночі були наслідком років розчарування в радянському режимі. У 1950-х роках, після армійської служби на Сахаліні, Бутко проїхав через весь Радянський Союз додому, на Донбас, і бачив низки трудових таборів у Сибіру, а довкола Байкалу — голодних колгоспників, що благали про зерно. У 1960-х його побили міліціонери, забираючи до витверезника, а коли він назвав їх фашистами, йому поголили голову. Вже тоді він знав, що йому доведеться залишити цю країну, але сімейні узи утримували його в СРСР. Коли ж його шлюб розпався, він вирішив, що настав час спробувати втекти на Захід.

Бутко почав вивчати проблему перетину радянського кордону. Він дізнався, що цьому кордону завжди передує «зона підвищеної пильності» завширшки не менше 15 кілометрів. У прикордонній зоні міліція наглядала за всіма шляхами, й будь-яка виявлена там немісцева особа без дозволу на перебування підлягала негайному арешту. Місцеві мешканці перевірялися на «благонадійність» і отримували винагороду за повідомлення про присутність чужинців. Водночас кожного, хто здавався недоречним на території на відстані 50 кілометрів від кордону, могли затримати й зажадати пояснень щодо його цілей.