Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— Не суди необачно, кузино. Звідки ти знаєш, що він зрадів?
— А звідти! За два місяці по тому він попросив у батька моєї руки. Коли ж я відмовила йому, він заповзявся тероризувати мене довжелезними листами у віршах. Їх уже стільки назбиралося, що я не знаю, де їх подіти.
— Накажи переплести в томи, — порадила Бланка. — Це зробить честь твоїй бібліотеці. Тібальд де Труа, попри всі його недоліки, видатний поет.
— Можливо, можливо, — не стала заперечувати Марґарита. — Правда, ваш Руїс де Монтіхо ні в грош його не цінить.
Бланка зневажливо пирхнула:
— Теж мені, авторитет знайшла! Його просто гризе заздрість до таланта дона Тібальда. Як на мене, Руїс де Монтіхо — несерйозний поет.
— А ґраф Шампанський, по-твоєму, серйозний? Та легковажнішої за нього людини я ще не зустрічала!
— З ним особисто я не знайома, — відповіла Бланка, — тому не беруся судити, що він за людина. Але поет він серйозний, навіть ґеніальний. Хоч я не вважаю себе великим знавцем поезії, все ж насмілюся припустити, що нащадки поставлять Тібальда де Труа на одну дошку з такими видними фіґурами в літературі, як Верґілій, Гомер та Петрарка.
Слова „дошка“ та „фіґури“ викликали у Марґарити дивний ланцюжок асоціацій. На відміну від Бланки, пристрасної шанувальниці шахів, наваррська принцеса терпіти не могла цю гру — за шахівницею вона відверто нудьгувала, і її хилило на сон. Услід за словом „сон“ у її голові завертілося слово „постіль“, що викликало приємні думки про те, чим люди займаються в ліжку, окрім того, що сплять.
Марґарита млосно поглянула на Рікарда й солодко позіхнула.
— Ну все, друзі, — заявила вона. — Наша вечірка скінчилася. Пізно вже, час лягати спатоньки. Рікарде, проведи кузину до її покоїв. Пан де Монтіні, либонь, заждався від неї звістки.
Бланчине лице обдало жаром, і, щоб приховати збентеження, вона квапливо попрямувала до виходу. Виконуючи прохання Марґарити, Рікард подався за нею.
Весь шлях вони пройшли мовчки, думаючи кожен про своє. Біля своїх дверей Бланка затримала Рікарда.
— Кузене, — сказала вона. — Я дуже вболіваю за вас. Боюсь, це може зле скінчитися.
— Про що ви кажете?
— Про ваші стосунки з Марґаритою. Вона просто грає з вами в кохання. А ви тішете себе марними сподіваннями.
Рікард похмуро всміхнувся:
— Я не сліпий, кузино. Я все бачу, все знаю. Проте боротимуся до кінця.
— А коли…
— Прошу вас, кузино, не треба. Я навіть не уявляю, що буду робити, „а коли“.
— Ну, зрозумійте ж нарешті, що на одній Марґариті світ клином ще не зійшовся.
— Для мене зійшовся.
— Невже в усьому світі немає іншої жінки, гідної вашого кохання?
— Чому ж, є, — відповів Рікард. — Навіть дві. Та, на жаль, обидві не для мене — ви вже заміжня, а Гелена моя рідна сестра.
Бланка скрушно похитала головою:
— Далебі, ви божевільний, Рікарде!…
Коли Рікард повернувся, Марґарита вже роздяглася й чекала його в ліжку. А поруч, на невисокому столику стояв, притулений до стіни, портрет Філіпа.
— Навіщо це? — досадливо промовив Рікард, вказуючи на портрет. — Щоб зайвий раз познущатися з мене?
— А яка тобі, власне, справа? — Марґарита піднялася з подушок і сіла в ліжку, підібгавши під себе ноги. — Нехай побуде тут, поки його не заступить ориґінал.
— Марґарито! — розпачливо простогнав Рікард. — Ти розриваєш моє серце!
— Ах, які гучні слова! Яка безкрай відчаю! — Вона простягла до нього руки. — Ну, ходи до мене, мій маленький. Я миттю твоє серденько вилікую.
Рікард скинув з ніг черевики, забрався на ліжко і пригорнув її до себе.
— Марґаритко моя, Марґаритко, — прошепотів він, зариваючись лицем у її запашному волоссі. — Квіточко ти мій ненаглядна. Як я житиму без тебе?…
— А навіщо тобі жити без мене? — спитала Марґарита. — Живімо разом. Ти такий милий, такий хороший, я так тебе кохаю.
— Поки, — додав Рікард.
— Що „поки“?
— Поки що ти кохаєш мене. А потім…
— Не думай, що буде потім. Живи сьогоднішнім днем, вірніше, сьогоднішньою ніччю, і все владнається само собою.
— Якби ж то так… Ти, до речі, знаєш, чому моя мати не схвалює наших стосунків? Не тільки тому, що вважає їх гріховними.