Книга забуття

Девід Рокфеллер у мемуарах написав: «Безумовно, мама довго боялася заводити зі мною ту розмову. Але вона м’яко, проте впевнено висловила свої погляди: Сполучені Штати мають силою захистити наш шлях розвитку, тому придатні до військової служби чоловіки мають самі йти в армію добровольцями.

Не треба чекати мобілізації. Це — наш „обов’язок“. Я пам’ятаю, як вона м’яко, але палко промовила це слово. Я розгубився, і не тому, що вона змінила свої погляди на війну, а тому, що вона фактично наказувала мені ставати до боротьби і, ймовірно, загинути. Це мене засмутило, і маму, безперечно, теж. Я знав, що мама права і що я просто зволікав».

Місіс Еббі Рокфеллер була переконаною пацифісткою і (перед Перл Харбором) стійко вірила, що Сполучені Штати мають зберігати нейтралітет. Водночас була впевнена, що Гітлер та його союзники прямо загрожують Сполученим Штатам, і навіть більше: усім цінностям західного світу. Зі слів її особистого лікаря, на кожну перемогу нацистської військової машини — Австрія, Чехословаччина, Польща, Франція — мама Девіда Рокфеллера реагувала серйозними психосоматичними реакціями, дуже сильно нервувала, навіть хворіла фізично.

Щодо «серйозних психомоторних реакцій», то і в моєї мами їх — хоч греблю гати. Вона так само дуже сильно нервує й навіть без «навіть» хворіє фізично. Гадаю, моя мама — зворотний бік мами Девіда. Відмінність тільки в подразниках. І в тому, що одній довелося випровадити сина на війну, а другій — отримати сина з війни у вигляді «нерухомості» (такий це тоді мало вигляд; близько року я не міг самостійно навіть із боку на бік перевернутися). Наші мами поводяться так, як вони поводяться. І про нас їм ідеться чи про щось своє — вони однаково страждають. І навряд чи можливо щось змінити. Особисто я не бажав би опинитися ні на місці мами Девіда Рокфеллера, ні, тим паче, на місці своєї мами.

Девід Рокфеллер записався добровольцем у рядові солдати, а звільнився з війська офіцером розвідки. Від війни в нього зосталося позитивне враження: «Люди мого покоління згадують про свою військову службу або як про добру, або як про погану. У мене була добра служба. Спершу я розгубився і злякався, але дуже швидко навчився пристосовуватися й використовувати свої знання та вміння на користь своїй країні. Я вважаю роки війни неоціненною школою. Саме тоді я вперше спробував робити те, чому присвятив решту життя. Зокрема, я зрозумів ціну налагодження контактів із впливовими людьми — це давало змогу досягти конкретних результатів. Саме тоді я започаткував мережу знайомств, яку розвиватиму все життя».

Може, у мільярдерів з усім так? Навіть війна для них — не війна, а аристократичний клуб за бізнесовими інтересами, де вони обмінюються візитками. І Девід Рокфеллер, і Курт Воннегут мали причетність до розвідки, але якщо зважити на їхній особистий досвід, то таке враження, ніби вони побували не на одній війні, а на двох різних. Утім, Девід свідомий того, що є й інші, яким випала погана служба.