Книга забуття

― Я прийшов, — голосно повідомляю.

― Привіт! — Вигулькує з кухні Дайта.

Відставивши ув боки мокрі руки (стає схожа на пташку, котра збирається здійнятися в повітря), нахиляється до мене, щоб поцілувати.

— А снайпер наш де?

— Зостався в дворі з хлопцями погуляти. Дай, будь-ласка, шмату — колеса витерти.

Так, я сиджу на інвалідному візку. Якщо я досі про це ще не обмовився, то з тих самих причин, із яких не вказав, у що взутий або якого кольору на мені штани — нагоди не було. Хоч слід визнати, що в письменницькій роботі багато важать не тільки голова, а й сідниці (у голові може бути купа ідей та сюжетів, але якщо ваша дупа не відзначається посидючістю, лаврів ви на цій ниві не пожнете), а відтак і місце, на яке ця задниця примостилася, — від його комфортності безпосередньо залежить продуктивність письменницької праці. Щодо інвалідного візка, то він для писання текстів не менш придатний, ніж, приміром, крісло в стоматологічному кабінеті, але, скажу відверто, це не те сідалище, якому варто робити рекламу.

— Як ваші успіхи? — запитує Дайта.

— Влучили у все, що було.

― Ти дитину краще в шахи навчив би грати, — каже дружина, і в її словах мені чуються знайомі з дитинства інтонації. ― Було би більше користі.

Це слова з репертуару нашої бабусі. Чи то пак бабусі нашого Міки, яка за сумісництвом є моєю мамою. Дайті не притаманне моралізаторство. Гадаю, репліку вона запозичила, аби не видаватися бездіяльною на тлі інтенсивного нарощування домашнього мілітаризму.

— Здається, Андрій Вознесенський писав, що «зі всіх, хто стріляє, лише Амури безкорисливі», — відповідаю ухильно.

— Хтозна, — уже звичним своїм тоном каже Дайта. — Хтозна.

І вона права.

Особисто я Амурам довіряю не більше, ніж бородатим дядькам зі зброєю.

Ще минулого року ми з Мікою взяли собі моду ходити до тиру. Переважно стріляє Міка, я роблю лише по три постріли — для розминки і для прикладу. Тепер син стріляє без промахів, а спершу було без влучень.

— Я не знав, що треба одне око заплющувати, — пояснював пізніше свої минулі неуспіхи.

— Я ж тобі розказував і показував…

— Так, — підтверджує син. — Але я все одно не знав. Я думав, що більше бачиш — а два ока більше ж бачать, ніж одне, — то краще вціляєш.

— У логіці тобі не відмовиш.

Міка не починає уточнювати значення слова «логіка», як це робить зазвичай, коли в розмові з ним я використовую «дорослі» слова, а приймає сказане як похвалу й негайно ж повертає її мені у вигляді компліменту:

— І тобі не відмовиш.

Продовжує тему:

— А я бачив, коли одна дівчинка стріляла, то обидва ока заплющувала.