Книга забуття

— Насправді ж, я вже тобі це казав, байдуже, пам’ятаю я війну чи ні, головне, щоб вона про мене забула. А щодо тексту, то це просто текст. Текст, у якому ми щойно хотіли зайнятися коханням.

Дайта мовчки всміхається.

— Хочемо, — поправляю себе, — все ще хочемо…

Час завершувати цей текст, цю війну і повертатися в обійми до Дайти.

Пора!

Але так само, як не знав, із чого розпочати цей роман, тепер не відаю, чим його закінчити. Я так давно пишу цю книгу, що вже забув, із яким наміром її розпочав. Пам’ятаю тільки, що мотивація була поважна. Єдине, що для мене очевидне: на початку я був більшим оптимістом, ніж наприкінці. Звісно, читач зробить власні висновки, відстеживши мій шлях від старту до фінішу. Я ж наразі говоритиму про речі, не відтворені в письмі. Цебто, не про те, як я впливав на цей текст, а як процес його формування подіяв на мене. І хоча Моем застерігав: «Письменникові належить пам’ятати: не можна надто багато роз’яснювати», — чинитиму не на догоду правилам, а керуючись переконанням, що було би нечесно приховати від читача своє збентеження. Я почуваюся розгубленим. Так, ніби я цим текстом збирався врятувати комусь життя, а тепер переконався, що це марна затія.

— Ну, тату, ти загнув!

Це — Дайта, моя дружина. Кожен порядний письменник мусить мати дружину, інакше хто б його хвалив.

Отаке загнув.

І нащо воно мені, блядь, треба було?..