Третя світова: Битва за Україну

24 січня представники Євросоюзу та опозиції знову зустрілись із президентом для врегулювання ситуації. Янукович обіцяв не притягувати до відповідальності мітингувальників та амністувати їх. Віталію Кличку вдалось вмовити людей на Майдані та на вулиці Грушевського зберегти перемир’я на час переговорів. Відомого спортсмена, враховуючи його популярність, опозиція активно використовувала для координації дій майданівців в найкритичніші дні січня та лютого. Щоправда, після перемоги опозиції його «успішно зіштовхнули» з передвиборчих президентських перегонів. Політика не ринг, де перемагає найсильніший.

28 січня під тиском масових протестів в Україні та завдяки жорсткій критиці з боку європейської громадськості Верховна Рада та Янукович були змушені скасувати прийняті 16 січня закони. Український парламент натомість встановив кримінальну відповідальність за заперечення або виправдання злочинів фашизму та за спаплюження чи руйнування пам’ятників, споруджених в пам'ять борців проти нацизму. Проте захоплення будівель, які забезпечують діяльність державних органів влади, та мітинги на підтримку Євромайдану продовжувались по всій країні: і в центральній її частині, і на півночі, і на сході, і на південно-східній частині України.

Паралельно з мітингами на підтримку Євромайдану в містах південно-східної України почали формуватись групи антимайданівців — активістів проросійської спрямованості, що закликали захищати свої території від «націоналістів та екстремістів». Зокрема в Одесі проросійський рух «Молодіжна єдність» почав формувати «народні дружини»; у Харкові утворили загін «Оплот», у Севастополі — проросійський загін байкерів «Нічні вовки». Севастопіль та Крим в цілому висловилися за «наведення порядку в країні та введення надзвичайного стану», закликали місцевий уряд сформувати власні загони самооборони для захисту населення півострова, вийти з правового поля України й створити Федеративну державу Малоросію. Вже тоді кримська влада дала зрозуміти, що вона налаштована рішуче проти проукраїнських елементів в Криму і, якщо уряд у Києві не застосує силу, вони готові взяти владу на півострові в свої руки.

Першою політичною жертвою тих подій став уряд Азарова на чолі з прем’єр-міністром. Вперше питання про недовіру уряду у Верховній Раді опозиція поставила після зірвання підписання угоди про асоціацію України та ЄС, за 25 листопада 2013 року. Проте тоді резолюція не отримала необхідної кількості голосів через те, що за неї проголосували лише опозиційні партії, а комуністи, регіонали та незалежні нардепи проголосували проти. Виступаючи в Раді перед голосуванням, прем’єр обіцяв здійснити корінні кадрові зміни, неодноразово підкресливши, що уряд продовжуватиме курс на євроінтеграцію. Слова Азарова, швидше за все, були знущанням, та аж ніяк не нагадували виправдання.

Комуністи запропонували свій законопроект резолюції про відставку уряду, з яким погодилися й опозиціонери, проте в останній момент комуністи відкликали свої підписи та провалили в такий спосіб резолюцію. Було очевидно, що правляча партія намагалась рятувати ситуацію, розраховуючи на допомогу комуністів та незалежних депутатів, проте подальше загострення політичної ситуації в країні та відновлення після Нового року масових протестних акцій знову поставили питання — про відставку уряду Азарова.