Вовк-тотем

П’ятеро нещасних вовченят повернулися з польоту в небо, їхні закривавлені тілесні оболонки лежали тепер на землі. Чень Чжень зібрав мертвих вовченят у кошик, а потім довго дивився вгору, на захмарене небо, сподіваючись, що Тенґер зможе прийняти їхні душі.

Дорж, схоже, був дуже задоволеним. Нахилившись, він витер руки об свої монгольські чоботи із загнутими носами й сказав:

— Нечасто випадає вбити за один день п’ятьох вовків. Куди ж людям до сірих — якщо вовку випаде можливість, то він за один раз може вбити й 100–200 баранів. Де ж мені рівнятися до них з убивством лише п’ятьох вовків? Однак уже й не рано, мені слід повертатися додому заганяти корів.

Договоривши, він уже хотів іти забирати своє вовченя, коли Чень Чжень сказав до нього:

— Зачекай іще, допоможи нам оббілувати цих цуценят.

— І то правда, — погодився Дорж, — якщо допомагати людям, то вже допомагати до кінця. З цим ми швидко покінчимо.

Ерлан, який уже стояв біля кошика з наміром до останнього охороняти вовченят, двічі люто рикнув на Доржа і вже присів для стрибка, однак Чень Чжень поквапився обійняти його за шию і стримати. Дорж діяв так само, як тоді, коли білують ягня, і приказував:

— Шкірка вовченяти дуже маленька, вона не згодиться на опудало.

Невдовзі п’ятеро маленьких шкірок уже були обідрані, і Дорж розтягнув їх на круглому даху юрти, міцно закріпивши в такому стані, після чого додав:

— Це хутро — товар найвищого ґатунку, якби в нас було 40 таких шкірок, ми могли б пошити з них куртку, і вона була б і легкою, теплою, і красивою, тож їй би й ціни не було.