Пан Халявський
- Автор: Квитка-Основьяненко Григорий Федорович
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Пан Халявський». Краткое содержание книги:
Чуючи такі ніжності, я не то що їхати, а згодився б і летіти, як той сизокрилий голубочок на догоду своїй білогрудій голубці; та задля політики вдався до пристойності й сказав: «Як же се, душечко (чогось ніжнішого за сей прозивний іменник я не придумав!..), а гості ж як?..»
— О, мій друже! Гості нічого.
— Ми у вас без церемонії, — сказали обидва, випереджаючи один одного словами.
— Коли так, то й так, — сказав я, дякуючи в думках, що фортуна послала нам гостей, котрі відкинули всі церемонії. Після того я сів собі в свою тарадайку й поїхав оглядати поля та подивитись, як достигає хліб.
Я, й з свого боку дбаючи про власне здоров'я, проїздив довше, ніж мені призначено, й коли повернувся, мене стріла жінка з усіма щирими пестощами та обома гостями. Вони, спасибі їм, прожили в нас декілька днів, в котрі я піддержував своє здоров'я, прогулюючись на полях, і, повертаючись, мав насолоду бачити жінку завсіди веселу, приємну й ласкаву до мене, а також з неменшою насолодою бачити й гостей моїх.
Пожили гості, пожили, та й поїхали, і хоч обіцяли часто бувати, та все ж без них нудно було нам. Жінка моя вимовляла тільки вигуки, а вже займенників з ніжними прикметниками не вживала більше. Аж ось моя нова родителька, присилаючи до нас щодня людей по те чи по те, одного дня пише нам про новину, що до них, у Хорол, прийшов квартирувати Єлецький полк і в них стало тепер вельми весело…
Тьху ти, лихо! Що за життя мені стало! Вже не тільки що найсолодші прозивні іменники та чарівні вигуки полилися зливою, а моя мила Онисія Іванівна не випустила моєї шиї з своїх обіймів, поки я не погодився переїхати до міста на місяць. «Тільки на один місяць!» — отак благала вона мене. Прошу ж вислухати уважно й пам'ятати.
Сам не знаю, як ми швидко спакувалися й зібралися? Не встиг я отямитися, як уже виряджено валку, як уже наша віденська коляска біля ґанку, а моя мила Онисія Іванівна сидить у ній та й підганяє мене швидше сідати, й усе те пестливо, голублячи.
У місті ми найняли квартиру, пристойну фамілії і достатку нашому. Жінка моя не відходила від віконець і все милувалася військовими. Та й як ними не милуватися! Окрім того, що багато було в полку прехороших вродливих красунів молодців, розуміється, з їх благородій — нашого брата сержанта, капрала та інших господ до статечного роду не залічиш, — та головне, що всі вони оборонці наші й вітчизни; як же то прекрасній статі не мати до них атенції? Як не давати їм преферансу? Як не затягати їх познайомитися, щоб вони, в товаристві з прекрасною статтю, забули всі труднощі й прикрощі походного життя?
Так міркувала жінка моя, і я з нею від щирого серця погоджувався. З її «руководством», буваючи в інших домах, я знайомився з військовими й запрошував їх до себе. Спочатку прийшов один; жінка моя взула ніжки в новенькі черевички. Сей один згодом привів другого; жінка моя схопила суконку. Прийшло ще троє, жінка напнула хусточки з приданого, котрих ще не надівала. А далі пішло й пішло…
Щодня ми з жінкою тішили оборонців наших розмовою, в котрій я, правда, зрідка брав участь, бо жінка посилала мене до сусідок у різних потребах; та все ж гостям нашим, звісно, було приємно в нас, бо вони не покидали нашого дому.
Дуже скоро моя Онисія Іванівна ласкаво зауважила мені, що серед розваг не треба занехаювати господарства без догляду, а тому й просила мене поїхати в маєток: оглянути всі ділянки господарства, діждатися прибутків і привезти більше грошей, бо в місті вони дуже, мовляв, потрібні… та як же при сьому поцілувала… Канальство!..