Пан Халявський

Не побачив, звідкіля й з'явився внизу брат Петрусь і обізвався до мене наче й щиро, вітаючи: «А, здоров був, любий Трушку! (чи пристойно жонатого чоловіка називати полуім'ям? Поговоріть же з ним!) Здоров! А чи здорова моя прелюба невістонька? Чи не зволите ви, як родичі, завітати до мене чаю напитися?»

Я, через власну мою комплекцію, і гадки не маючи, що він каже алегорикою, вдячно відповідав йому, що охоче б завітав я й жінка моя, та в нас жодних сходів не стало.

— Нічого, братику! — сказав він. — Можна сплигнути. Воно не так високо, як здається.

— Добре туди, а відтіля як? Ти мені, братику, скажи, куди поділися наші сходи?

— Сходи… — промовив меланхолійно, наче просив собі стакан води випити. — Я наказав їх зламати — ті й ті.

— Навіщо? — вигукнув я, вже починаючи входити в азарт.

Вони були мені зовсім не потрібні, так я й наказав їх зламати. — Сії слова він вимовляв з великим сміхом, що мене ще більше осоромило.

— Як же ви посміли їх зламати? Як же мені бути без сходів? Як мені зійти вниз?

— А мені яке до того діло? Нижній поверх і в ньому що не є то все моє власне: я владний робити, що хочу.

Як сказав він сі слова, в мене душа завмерла. Так воно і є. За поділом, учиненим при предводителі, достеменно так ухвалено. Тепер я всесімейно пропав у сьому жахливому домі, відкіля ні нам зійти, ні до нас нікому прийти не можна. А Петрусів темперамент мені досконально був відомий; він ні за що не зглянеться, хоч би тут що.

Та, зоставляючи осторонь усю мою сварку з братом Петрусем і все те, що терпів я від теперішньої його штучки, скажу в акурат, що отакий пасаж могла накоїти тільки його голова. Розміркуйте до тонкощів, скільки тут незвичайного розуму! Запевняю вас, що цін і ногою не був у Санкт-Петербурзі, а яка його хитрість, га? Приватно запевняю вас, що жилець санкт-петербурзький, котрий народився й виріс у сьому хитрому місті, ледве чи вигадав би таку інтермедію! Се чудо, отакий розум! Звісно, дія лиха, та дуже хитра, і до того ж він мав законне право так учинити. Низ, себто нижній поверх, є його власність.

Мою досаду змінила справедливість, а потім, наче в чужому тілі, взяв мене сміх, бачачи, в якому нужденному становищі ми зостаємося.

Брат Петрусь знущався далі з мого становища і преспокійно пропонував мені плигнути згори. Та, минаючи його жарти, я став побоюватися, що коли не вигадаю нічого, щоб нам вийти, то що ж буде з нами? Аж ось з'явився мій новий батенько без усякого вбрання і над місцем, де були сходи, став, опустивши руки й звісивши голову вниз, зовсім готовий засвистіти від такого незвичайного казусу. Незабаром прийшла й наша жіноча стать, приречена разом з нами на злигодні. Се були жінка моя й матінка її. Вони не могли вимовити ані слова, тільки плакали тихо, а охкали голосно!..

Новий мій батенько, здається, стояв собі просто, а він винайшов на що зважитись. Він з великим запалом став гримати на брата Петруся, що все ще стояв унизу й потішався з нашої невимовної муки.