Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Того ж дня Ел Ульбріксон зализував свої рани знову. Перед від’їздом із Поукіпзі він домовився зустрітися з командами Каліфорнії, Пенсильванії, Сіракуз, Вісконсіна і Лос-Анджелеса у змаганні на один заплив на дистанцію 2 кілометри у Лонг-Біч, штат Каліфорнія.
Два кілометри — олімпійська дистанція, і за результатами Поукіпзі національна преса знову стверджувала, що екіпаж Каліфорнії тепер майже напевно представлятиме Сполучені Штати в Берліні у 1936 році. Ульбріксон зі шкіри ліз, щоб довести, що вони помиляються. Він чудово знав, що перегони на цю дистанцію цілковито відрізнялись від виснажливих змагань на 6.4 кілометра в Поукіпзі. Було надзвичайно складно вивести на воду екіпаж, який міг би домінувати на обох дистанціях. У теорії, добре тренований екіпаж мав би робити ті ж самі основні речі на обох дистанціях: вийти на хороший старт, щоб набути рушійної сили, якомога довше триматись на середньому ходу, щоб зберегти енергію для фінішу, але при цьому весь час залишаючись у межах атакуючої відстані, а потім вкласти всі наявні сили у спринт до фінішної лінії. Різниця була в тому, що у 2-кілометрових перегонах усе відбувалося значно швидше і важче. Величина рушійної сили, набутої на початку, важила більше, визначення, де позиціонувати себе на середині дистанції, було важче й більш критичне, і остаточний спринт був неминуче набагато відчайдушніший. Хоча обидві дистанції вимагали неймовірних масштабів м’язових зусиль, 2-кілометрові перегони потребували також блискавичного мислення. І тут, як вважав Ульбріксон, він мав перевагу на коротшій доріжці — він мав Боббі Мока на місці рульового.
Перемога над Каліфорнією в цих перегонах дасть Ульбріксону можливість негайного реваншу, шанс змінити поширені припущення щодо майбутніх Олімпійських ігор, і якщо чутки, які повзли Сіетлом, були правдою, то й спосіб зберегти свою роботу.
Більш ніж 6 тисяч уболівальників втиснулись у стадіон «Морський» в Лонг-Біч у день перегонів, сидячи на трибунах або стоячи на піску по обидва боки прямої, як стріла, смуги солоної води, а за ними піднімався ліс нафтових вишок. Лиш легкий перемінний бриз повівав із Тихого океану. Тонкий їдкий запах нафти висів у повітрі.
Вашингтон і Каліфорнія вискочили вперед, відірвавшись від інших учасників змагань. Обидва човни увійшли в ритм, веслуючи в повному режимі спринту. Вони мчали більшу частину шляху так, ніби були зв’язані між собою. За 200 метрів до фінішу Каліфорнія просунулась уперед Вашингтона на кілька сантиметрів. За 100 метрів вони розширили свою перевагу до чверті довжини. Боббі Мок раптом щось крикнув своєму екіпажеві. Він недавно поповнив свої команди новою примовкою, «FERA», зазначивши її у своєму альбомі і коротко написавши поруч: «Непристойність стосовно Ебрайта». Можливо, саме її він оце вигукнув. Він ніколи не зізнався. Як би там не було, це подіяло. На останніх 50 метрах човен Вашингтона рвонув уперед знову, швидко скорочуючи відставання від Каліфорнії.
Але цього було недостатньо. «Каліфорнійські ведмеді» Кая Ебрайта перетнули фінішну лінію з приголомшливим часом 6 хвилин 15.6 секунди, на півсекунди раніше Вашингтона. Замість реваншу Ел Ульбріксон рушив додому з черговою поразкою. Цілком можливо, його останньою поразкою.
Робота з відбійним молотком була жорстока, але Джо почав отримувати задоволення від неї. По 8 годин на день у несамовиту спеку каньйону він бовтався на мотузці, довбаючи стіну скелі перед собою. Відбійний молоток важив 34 кілограми і, здавалося, мав власні життя і волю, нескінченно штовхаючись назад, силкуючись вирвати себе з рук Джо, коли він, у свою чергу, намагався втиснути його у скелю. Постійне швидкострільне дирчання його механізму і молотків чоловіків навколо Джо було оглушливе. Кам’яний пил із гострими часточками щебеню дратував, кружляв навколо нього, осідав у очах, роті й носі. Гострі уламки й осколки гірської породи відлітали та жалили обличчя. Піт капав зі спини і падав далеко в порожнечу під ним.
Сотні метрів пухкої породи — «покривні відклади», як інженери називали її — мали бути зчищені з прямовисних стін скель, щоб дістатись до давнішої гранітної скельної основи, на якій збудують фундамент загати. Потім сам граніт мав бути сформований таким чином, щоб відповідати контурам майбутньої греблі. Це було важкою справою. Такою важкою, що близько 600 метрів сталі стирались щодня з наконечників усіх відбійних молотків і пневматичних свердел на роботах у каньйоні.