Темна матерія

— А ось тут починається справжнє божевілля.

— А досі, то було ще не божевілля? — запитує Чарлі.

— Я був не єдиний... — це навіть звучить, як маячня.

Але я мушу їм розповісти.

— Що? — питає Даніела.

— Я був не єдиною версією мене, яка повернулася в цей світ.

— Що це означає?

— Інші Джейсони теж повернулися.

— Які інші Джейсони?

— Мої версії, які втекли за допомогою куба в тій лабораторії, але вибрали різні шляхи в мультивсесвіті.

— І скільки їх? — питає Чарлі.

— Не знаю. Мабуть, багато.

Я розповів про те, що сталося в магазині спорттоварів, а також у чаті. Розповів про того Джейсона, який вистежив мене в готелі, і про того, який напав на мене з ножем.

Сум’яття моєї родини перетворюється на відвертий страх.

— Тому я й так учинив, щоб мене арештували, — пояснюю я. — Бо, наскільки мені відомо, багато Джейсонів стежать за тобою, ходять за тобою назирці, відстежують кожен твій крок і щось замишляють. Мені треба було, щоб ти прийшла до мене в безпечне місце. Тому я попросив тебе викликати таксі. Я знаю, що принаймні одна моя версія простежила за тобою аж до поліцейського відділку. Я бачив його, коли ми проїжджали повз твою «Хонду». Тому я і хотів, щоб ти привезла із собою Чарлі. Але це вже не має значення. Ми тут разом, у безпеці, і тепер ви обоє знаєте правду.

Даніела не одразу спромагається щось сказати.

Вона тихо питає:

— А ці інші... Джейсони... які вони?

— Про що ти?

— Вони всі якось із тобою пов’язані? В основі своїй вони — це ти?

— Так. До того моменту, як я потрапив у мультивсесвіт. Тоді всі ми пішли різними шляхами й отримали різний досвід.

— Але ж деякі схожі на тебе? Версії мого чоловіка, які боролися, як прокляті, щоб повернутися в цей світ. Які хотіли лише одного — бути зі мною. З Чарлі.

— Так.

Її очі звужуються.

Як вона мусить все це сприймати?

Я бачу, як вона намагається якось змиритися з цією неймовірністю.

— Дані, подивися на мене.

Я пильно дивлюся в її мерехтливі очі.

Я кажу:

— Я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю. Але ж інші теж люблять, правда? Так сильно, як і ти.

Від цих її слів у мене розривається серце.

У мене немає на це відповіді.

Я роздивляюся людей поблизу нас, думаючи, чи за нами, бува, не стежать.

За той час, що ми тут сидимо, народу на мезонінному рівні побільшало.

Ось якась жінка штовхає візок.

Юні закохані нипають магазином, тримаючись за руки й лизькаючи морозиво, по вуха в блаженстві.

Старий чоловік човгає за дружиною, все його обличчя ніби волає: «Ходімо вже додому, будь ласка».

Ми тут не в безпеці.

Ми не в безпеці ніде в цьому місті.

Я питаю:

— Ти зі мною?

Вона вагається, дивиться на Чарлі.

Тоді знову на мене.

— Так, — каже вона. — Я з тобою.

— Добре.

— То що ж нам тепер робити?