Гумор та сатира [збірка]

А Пушкін, бідний той, не знав,

Чи плакать, чи сміяться,

Благав: — Пустите же, ну, право, братцы!

Стихов немало я несу Украйне милой,

О красоте её и доблести, и силе!

А ті військові загарчали, мов харцизи:

— Не пустимо, бо ти не маєш візи!

Та і своїх поетів повно, як багна,

І в кожного є книжка, й не одна.

Так нам би хоч тутешніх прочитати

(І щоб, пардон, при цьому не зблювати)

А тут ще ти затягнеш теревені, я, тіпа, геній!

Ну, що там в тебе? — Приятель мой Евгений

Родился на брегах Невы…

— А є щось про Дніпро? — Увы!

— А в другій книжці що? — Стихотворенья.

Я помню чудное мгновенье…

— Так-так, «мгновенье», темна тут картина,

Можливо, там ворожа писанина.

І Пушкіна конвой уводить в ніч.

Прокинувсь я, і дивна річ,

Чи містика, чи, як там кажуть росіяни, «чудо»,

Повістка на столі лежить до суду.

З’явитись свідком і захистити від підриву

Державний інтерес,

Бо слухається справа Пушкіна О.С.

Ну, думаю спочатку, це занадто,

А що подумають про нас Європа, НАТО?

Хоча, можливо, той поет

Зухвало ухилявсь від мита.

Та й взагалі, ну, що йому у нас робити?

І хоч не треба до в’язниці,

Але нехай піїта цього депортують звідси!

А ми, місцеві діячі, самі з народом нашим

Розберемося, повірте,

(Доречі, цей народ мою не дочитав ще збірку)

І розберемося з культурою чудово,

І з тими ще, хто, підриваючи основи,

Без тями западає на чуже.

Отак-то! Якесь іще важливе слово

Хотів сказать я накінець…Ага! Згадав!

Авжеж!