Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
Повернувся Віллі, сказав, що вода вже кипить, спитав, як Штірліц поставиться до ковтка бренді; перейшли на засклену веранду; почали бенкетувати.
— Ойген, якщо вам не важко, подзвоніть черговому офіцерові зміни, запросіть його на чашку кави.
— Так, штандартенфюрер, — відповів той підводячись. — Буде виконано.
…Штурмбанфюрер. Хьотль був сивоволосий, хоч і молодий ще чоловік; він підняв свою чарку за благополучний приїзд колег із центру, поцікавився, яка дорога, чи багато бомбили, висловив сподівання, що це остання гірка весна, розповів два єврейських анекдоти; добродушно посміювався, поглядаючи, як реготав Віллі; справді, як дитина…
А ще є дуже смішне оповідання про великого єврейського лікаря, який умів лікувати всі хвороби, — провадив він, помітивши, як сподобалися його анекдоти. — Привели до нього кульгавого на милицях і кажуть: «Рубінштейн, ви найбільший лікарський маг у Відні. Врятуйте нашого Абрама, він не може стояти без милиць, зразу падає!» Рубінштейн взявся товстими пальцями з брудними нігтями за висячий ніс і став думати, а потім сказав: «Хворий, ти здоровий! Кинь милиці!» Абрам, як і кожен паршивий еврей, був боягузом і, звичайно, милиці не кинув. Рубінштейн знову пострибав круг нього й вигукнув: «Абрамчик, що я тобі сказав?! Ти здоровий! Та кидай милиці! Я тебе заклинаю нашим Ієговою!» І Абрамчик послухав горбоносого Рубінштейна, кинув милиці…
Хьотль замовк, поліз по сигарети.
Віллі не витримав, поквапив його:
— А як же Абрам?
Хьотль скрушно зітхнув:
— Убився.
Віллі мало по впав зі стільця від сміху; Ойген, криво посміхнувшись, сказав:
— Як тільки ми відкинемо росіян від Берліна, треба знищити всю єврейську сволоту. Дуже ми з ними панькались. Таборів набудували для цих свиней. У піч, усіх у піч, а деяких розстрілювати з дрібнокаліберних гвинтівок! Нехай наші хлопчики з гітлер-югенду набивають руку…
Штірліц підвівся, звернувся до Хьотля:
— Дружище, чи не підтримаєте мені компанію? Я завжди гуляю перед сном…
— З радістю, штандартенфюрер…
— За ворота штандартенфюрерові виходити не можна, — сказав Ойген, все ще важко дивлячись на Штірліца, хоч звертався до Хьотля, — Йому весь час загрожує небезпека, нас прикомандирував до нього для охорони групенфюрер Мюллер.
Хьотль, підводячись, запитав:
— А партайгеносе Кальтенбруннер в курсі вашого відрядження?
«Ага, — подумав Штірліц. — Хороше запитання».
— Він знає, — відповів Ойген. — У Берліні знають. Ми прибули, щоб простежити за організацією спеціального сховища для партійного архіву — особисте доручення рейхслейтера Бормана. А для цього нам доведеться трошки погратися з дядьком Семом, треба перевірити, чи не пробував він устромити сюди свого горбатого носа…
— Он як, — відповів Хьотль. — Що ж, ми всі до ваших послуг…
…Гуляючи по парку, Штірліц довго не проронив і слова; зорі на небі здавалися близькими, зеленими; тривожно переморгувались; і було в цьому щось гарячкове, як у досвітню годину, коли прощаються закохані, і ось-ось почне розвиднюватися, і настане безнадія й порожнеча, і в усьому відчуватиметься тривога, а після того як клацне замок дверей і ти зостанешся сам-один, спогади нахлинуть на тебе, і ти з жахом зрозумієш, що тобі сорок п'ять і життя минуло, не треба тішити себе надією, хоч це — головна людська риса, а іще — чекання чуда, але ж їх не буває більше, отих чудес…
— Хьотль, — сказав Штірліц, — для того, щоб я зміг успішно впоратися з дорученою мені справою, я сподіваюсь на вашу допомогу.
— Дякую, штандартенфюрер. Я до ваших послуг.
— Розкажіть мені про ваших колег. Кого з них ви порекомендували б мені для виконання завдань центру?
— Прошу пробачити, але мені було б легше давати їм оцінки, знаючи, яке повинно бути завдання…
— Складне, — відповів Штірліц.
— Я почну з Докса, — сказав Хьотль. — Він живе тут з сорок другого року, з перших днів організації цього радіоцентру. Чудовий працівник, безмежно відданий фюрерові, зразковий сім'янин; гірськолижник, стрілець, бездоганний у поведінці…
Штірліц поморщився:
— Хьотль, я читав його анкету, не треба повторювати штампів, за якими нічого немає. Мене, наприклад, цікавить, за що він одержав догану обергрупенфюрера Кальтенбруннера в сорок третьому році?
— Не знаю, штандартенфюрер. Я тоді був на фронті.
— На якому?
— Під Мінськом.