Повернутися дощем

— Агов, хлопче, ти що робиш?! — крикнув охоронець. — Чим я їх напуватиму?

— Принесу іншу, — сказав він спокійно, — хлопці насцяли у воду.

Він дійсно повернувся хвилин за сорок. За ним ватага хлопчаків тягнула бутилі з водою та велику важку каструлю, тримаючи її за вушка.

— Це добра вода, — запевнив юнак, — а ще мамка передала гарячої вареної картопельки.

Чоловіки оточили каструлю, розібрали картоплю. Ватажок сів на купу цегли біля Вадима.

— Вибачте, більше нічого смачного не знайшлося.

— Ти — молодець, — похвалив Вадим, — передай мамі велику подяку від нас. Давно вже не їв такої смакоти!

— На здоров’я! — посміхнувся юнак. — Ви не думайте, що у нас тут усі кончені, — стишив голос, — мій батько і дядько в АТО, вже три місяці воюють за Україну.

— Тс-с-с, — цитьнув Вадим, — тебе можуть почути, — кивнув у бік охоронців.

— Сам знаю, що треба тримати рота на замку.

— У тебе є мобільник?

— Так.

— Дай мені його непомітно, я наберу номер, а ти потім зателефонуєш. Що передати, я скажу.

— Гаразд.

Юнак поглянув на ополченців і непомітно сунув руку в кишеню. Вадим не встиг набрати Сашка Гримайла, коли охоронець заволав:

— Геть звідси!

З котячою спритністю він підскочив до Вадима, вихопив з його рук телефон і віддав хлопцеві.

— Ану дуй звідси, щоб я тебе більш не бачив! — наказав він.

— Добре, чого розкричалися? Бутилі хлопцям віддасте, а то мамка лаятиметься, — сказав юнак, забираючи каструлю, і пішов, насвистуючи нехитру мелодію.

Вадим дуже пошкодував, що проґавив нагоду сповістити Сашка про своє місцезнаходження. Свою помилку він зрозумів одразу: слід було просто назвати номер телефону, хлопець молодий, пам’ять гарна, тож десять цифр не забуде і сам подзвонить Сашкові. Вадим лаяв себе за таку необачність цілу добу, поки працював у Краснодоні і всю дорогу до Луганська.

У місто вони прибули вранці, і їх одразу повели на сніданок. Вадим знайшов очима за столом Настю, присів поруч.

— Привіт, люба.

— У тебе такий змучений і стомлений вигляд.

— Так, — кивнув.

— Ой, у тебе на вилиці кров!

— Пусте, цеглина відскочила.

— Слід обробити рану.

— Рану? То дрібниця, а не рана, — посміхнувся Вадим і почав сьорбати суп.

Він розповів про прикрий випадок. Настя заспокоїла, сказавши, що не треба шкодувати.

— Ходять чутки, що нас переводять в інше місце.

— От тобі й на! — посміхнувся Вадим. — Тільки-но обжилися, а вже треба кидати тепле гніздечко. А з чим це пов’язано?

— Хтозна, — стенула плечима Настя.

У бойлерній, куди повернулися чоловіки, лежав на матраці Михайло. Чоловік згорнувся клубочком і стогнав. Вадим і Степан підійшли до нього і помітили, що сорочка закривавлена. Чоловік притискав руки до живота, звідки крізь пальці сочилася кров.