Перетинаючи кордони

- Поза всяким сумнівом, - серйозно пообіцяла Тереза, яка звичайно ж не бажала Жаку неприємностей подібного масштабу і на відміну від нього не страждала особливою ​​балакучістю.

- Тоді я піду вдягнуся, - сказав Жак і попрямував до спальні.

***

Всяко воно, звичайно, буває, але щоб так... Щоб з смертельних обіймів маніяка в одну секунду прямо в якийсь там палац?! Це вже, знаєте, психлікарнею тхне. Щойно тебе тримали за горло і заносили над тобою ніж, і раптом - незнайома кімната, освітлена неприродним жовтуватим світлом, замість таємничого лиходія незнайомий хлопець, який сидить навпроти і міцно тримає тебе за руки, так що вирватися виходить тільки з другого разу, та й то тому, що він сам злякався. Не треба було, звичайно, на нього з доісторичним маслаком кидатися, може, він і не хотів нічого поганого, але з переляку ж не думаєш, що робиш. Тільки коли бідний пацан в паніці злиняв з такою швидкістю, немов випарувався, до Ольги раптом дійшло, що вуха у хлопчини... теє...

Тут-то і промайнула думка щодо психушки. Не інакше у неї все-таки зірвало дах від переляку через побачення з маніяком... хоча стоп, якщо це правда був той маніяк, про якого говорять, фіг би вона жива залишилася, а раз дах зірвало, значить, все-таки жива. Може, це і не маніяк був зовсім, а так, шпана місцева пожартувати вирішила? Ні, так не піде, смикнула вона себе, від таких роздумів останні залишки мізків перекосить. Треба спокійно сісти, озирнутися і розібратися, що до чого... Може, її просто викрали? Незрозуміло, звичайно, навіщо: у батьків ні грошей, ні взагалі нічого цінного, а версія щодо торгівлі живим товаром не витримує ніякої критики. Хіба що не розгледіли в темряві, яка вона красуня, або з кимось переплутали... Та ну, дурниця якась, кому вона на фіг потрібна, хапати її на вулиці, ніби мало на світі дівчат, яких і хапати не треба, самі згодні... Тільки що ж все-таки означає це незрозуміле переміщення, і скільки пройшло часу, і де вона, врешті-решт, знаходиться?.. Треба спробувати звідси вийти і подивитися, що там, за дверима. Або просто почекати, рано чи пізно хтось сюди увійде. Якщо люди в білих халатах, то все нормально. А якщо... е-е... а хто, власне, ще може сюди зайти? Знову хлопчина з вухами? Або ще крутіше хтось?

Коли ж це «хтось» все-таки увійшло, Ольга тихо обімліла і подумала, що, напевно, ті вуха їй не здалися. Якщо тут мешкають такі ось Добрині Микитовичі, то це точно казка. Такі тільки в казках бувають. А казка місце таке, в ньому і вухам всяким... місце знайдеться... ні, бувають же такі чолов’яги на світі! Два метри з гаком, плечі - во, дідок Шварц відпочиває, а очі, мама моя рідна, які очі, сині, як небо, подивишся в них - і голова паморочиться, немов з обриву в прірву глянула... Принц, каже. Ясна річ, раз казка, в ній і повинен бути принц. Неодмінно прекрасний. І на білому коні. Правда, костюмчик трошки підкачав, не тягне на класику - шкіряна куртка без всяких тобі брабантських мережив; капелюха, яким панове мушкетери зазвичай підмітають підлогу, нема, замість нього звичайний ремінець-хайратник, світло-русяве, майже біле волосся принца виглядає з цим ремінцем якось зовсім по-слов'янськи. А обличчя в нього... подивишся на нього, і віриш людині. Як в романах пишуть: «відкрите і благородне». Ні, справді, щось таке в цьому принці є. Благородне. Чи то в обличчі, то чи в погляді... Приголомшливий мужик! Настільки приголомшливий, що нема чого на нього і задивлятися. Ну, де ви бачили, щоб такі ось шикарні чоловики нічийними залишалися і чекали - а чи не з'явиться одного чудового дня така собі принцеса зі славного районного центру Великі Кульбаби, сутула, клишонога, незачесана і ненафарбована, в брудних черевиках і пом'ятому светрі?.. смішно.