Сказання з Небезпечного Королівства
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-966-8657-41-2
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сказання з Небезпечного Королівства». Краткое содержание книги:
Виходячи зі спальні, Другий Хлопчик (Ровер належав саме йому) помітив песика, який сидів на комоді, де він і залишив його, коли вдягався.
— Він просить, аби його взяли на прогулянку! — сказав малюк і поклав іграшку до кишені штанів.
Але Ровер не просив брати його на прогулянку, тим паче в кишені штанів. Песик хотів перепочити й підготуватися до наступної ночі: він-бо думав, що цього разу йому поталанить знайти вихід і втекти, а тоді він ітиме все далі й далі, доки повернеться до своїх дому та саду і до жовтого м'ячика на лужку. Ровер чомусь вбив собі в голову, що коли знову повернеться на лужок, то все повернеться на свої місця: чари перестануть діяти або ж він прокинеться і збагне, що то був лише сон. Отож, доки діти спускалися донизу крутою стежиною та ганяли по піску, песик намагався гавкати, борюкатись і борсатись у кишені. Але, попри всі його зусилля, він хіба що ледь-ледь ворушився, хоч і був схований, та ніхто його не бачив. Проте Ровер зробив усе, що міг, і доля допомогла йому. У кишені була хустинка, геть зім'ята і збита у клубок, а відтак Ровер опинився не дуже глибоко і завдяки своїм зусиллям та господаревому підстрибуванню незабаром спромігся вистромити носа і втягнути ним повітря.
Він був неймовірно здивований тим, що занюхав і побачив. Ніколи в житті песик не нюхав і не бачив моря, а рідне село, де він народився, було так далеко від моря, що там не можна було ні почути його шуму, ні відчути запаху.
Зненацька — саме тоді, коли песик вихилився з кишені, — просто над головами хлопчиків промайнула величезна біло-сіра птаха і заячала так, наче була крилатим котом. Ровер страшенно перелякався і випав на м'який пісок, але ніхто того не почув. Велика птаха полетіла собі кудись, навіть не помічаючи його тоненького гавкоту, а хлопчики рухалися пляжем далі й далі, геть забувши про Ровера.
Спершу Ровер був вельми задоволений собою.
— Я втік! Я втік! — гавкав він іграшковим гавкотом, який могли би почути хіба що інші іграшки, відтак його нікому було слухати.
Потому песик покотився і простягнувся на чистому сухому піску, все ще холодному від цілонічного лежання під зорями.
Одначе, коли хлопчики, повертаючись додому, проминули його, так і не помітивши, коли Ровер залишився сам-один на порожньому березі, йому було вже не зовсім добре. На пляжі не зосталося нікого, крім чайок. За винятком відбитків їхніх лап, на піску проступали тільки сліди ніг хлопчаків. Того ранку вони вирушили на прогулянку віддаленою ділянкою пляжу, куди навідувалися нечасто. Правду кажучи, туди взагалі рідко хто навідувався; бо, хоча пісок був чистий і жовтий, галька — біла, а море — блакитне з білою піною в маленькій бухті попід сірими скелями, люди почувалися там дивно (нормально ж — лише рано-вранці, коли сонце тільки-но сходило). Подейкували, ніби туди, інколи вже навіть пополудні, прибивалися чудернацькі істоти; відтак надвечір пляж аж кишів од водяників і русалок, не кажучи вже про менших морських ґоблінів і їхніх дрібних морських коней, які вільно лежали в піні край берега, припнуті зеленими водоростями до самих скель.
Причина цієї дивовижі доволі проста: у бухті жив найстарший із усіх піскових чаклунів — псаматистів, як називає їх своєю хлюпотливою мовою морський народ. Цей мав імення Псаматос Псаматідес, — так принаймні стверджував він сам, — і дуже переймався правильною його вимовою. Та він був мудрий старець, тож різносортний дивний народ припливав, аби зустрітися з ним; Псаматоса вважали майстерним чарівником, а до того ж дуже добрим (до потрібних істот), хоча ззовні він видавався дещо суворим. Після влаштованих ним опівнічних гулянь морський люд тижнями сміявся, згадуючи його жарти. Проте застати чарівника вдень було важко. Коли сяяло сонце, він полюбляв лежати, запорпавшись у теплий пісок так, що видно було тільки кінчик одного його довгого вуха; проте, навіть якби над піском стирчали обидва вуха, звичайні люди, такі, як ви або я, подумали би, що то надламані гіллячки.
Імовірно, старий Псаматос відав про Ровера все. І він уже точно знав того старого чарівника, котрий зачаклував песика; бо маги та чарівники були нечисленними та рідкісними, тож добре знали одні одних і придивлялися до вчинків своїх колег, хоч у приватному житті не завжди були приятелями. Хай там як, але був собі Ровер, який лежав у м'якому піску, почуваючись дуже самотньо та досить дивно, і був собі Псаматос, який, хоча Ровер його й не бачив, позирав на песика з купи піску, яку за ніч до того насипали для нього русалки.