Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » Бо війна війною... Спомини
Бо війна війною... Спомини - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Бо війна війною... Спомини

Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:

Книга спогадів Ярослава Овада — одна з найостанніших книжок про Дивізію Галичина. Вона найбільше з усіх розповідає про вишкільні табори і старшинські школи.
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 54
Перейти на страницу:

Знаю, що в третій сотні перебував мій шкільний товариш, один з братів Королів. Було їх двох і отець д-р Михайло Залеський був їх вуйком.

Наша сотня мала велику кількість матурантів, які за їх розмовами мали велику надію стати так званими «фіреранвертен» і мали отримати як відзнаку смужки на нараменниках (нарукавних нашивках). Але до цього ніколи не дійшло. Єдине, що нам дозволили, це почергово командувати групами. І то в мене вийшло назовні те, що мене тато весь час навчав, як то було в австрійській армії: «Цуґ ім ґляйх шрітт машірен марш». Почув це мій цуґфірер-австрієць і запитав мене, що я таке сказав. Я пояснив йому, що це стара, невживана вже команда австрійської армії, яку мене навчив тато. Він сказав, що можливо, але тепер треба вже по-новому, без того «машірен».

Знаю тепер, бо вичитав у всіх статтях, що справа шлейок стала великою «національною» справою. Почалося це в штабі, а наші старшини, хоч які вони були чваньки, а казали німцям такі дурниці, що аж смішно, як такі інтеліґентні люди як Долинський, Яськевич та інші могли розповідати такі дурниці. Німці постійно носили шлейки і це була обов'язкова частина уніформи. Вони були зеленого кольору і були корисним засобом для підтримування штанів. Але наші хлопці затримали свої власні пояси, щоб додатково тримати штани. Я сам носив шлейки ще будучи малим хлопцем. Навіть дівчата, в яких ще не був сформований стан, вдягали шлейки як частину спіднички. Як я став підлітком і влітку вже ходив без блузки, шлейки виявились неестетичною частиною одягу. Не так як в Америці, де навіть популярні ведучі програм якраз на злість всім мають шлейки, ще й до того червоного кольору. Ну, але це ковбої і вони на злість усім хочуть підкреслити свою свободу. Коли я ходив до ґімназії, то носив шлейки в першу чергу тому, що з ними штани укладалися чи то висіли плавно, не було зморщок і не було небезпеки, щоб вони злетіли. Те саме було з іншими старшими, такими як мій тато. На селі, де не дуже дивилися на елеґанцію і красу, носили пояс. Пояс підходив до всього: підтримував штани, нечемних дітей навчав слухняности та розуму. Коли й цього не було, то замість пояса вживали кусок шнурка. Тепер, коли ми отримали шлейки, то не знали що робити з поясом. Віддати німцям на склад? Краще одягнемо, щоб на поясі тримались штани. Дуже практично: дома на селі їли бульбу з капустою і живіт завжди виступав вперед, а тут на військовій «ферфлєдзі» не було бульби і капусти. Штани висять і не спадуть, але ми ще маємо один контроль на це: притягнути пояс і все в порядку. Коли закінчились «безухи», бо після ряду випадків їх таки заборонили і тоді ми були приречені тільки на військову їжу. Тому пояси стали нам в пригоді. «Зіхер іст зіхер» — сказав пан Манліхер і додав ще одну «шперкляпу», казали наші старші люди, які служили в австрійському війську. Пояс і став тією другою шперкляпою, тобто забезпеченням від голодного шлунку. І чому тут дивуватися та не вміти пояснити німцям. Шлейки і пояс. А наші панове в штабі повидумували різні нісенітниці і намагались пояснювати, а німці крутили головами, бо нічого подібного не чули і не бачили.

Наші вправи і вишкіл проходили плавно. Ми розуміли, що ця школа нам потрібна, намагались говорити по-німецьки, засвоювати все, що нам казали, хоч знали, що вони собі з нас кепкують. В слушний час ми їм про це сказали і відплатилися. Ми не були тими запеклими націоналістами-шовіністами, що хотіли говорити тільки по-своєму і вважали, що німці мають навчитись нашої мови. А в моїй групі були такі «розумні» з Винник, але ми їх переконали, що це недоцільно і, взагалі, ми прийшли на науку і нам її потрібно, а не нашим інструкторам. Тому ніякою «політикою» не займались. Це був наш рекрутський початковий вишкіл. Не можу сказати, щоб він був надто важкий і неможливий до виконання. Казали нам падати на землю і лягати вправо або вліво, залежно від того, де було більше болота. «Гінлєґен, фліґер фон рехтс, фон лінкс», але я думав, що це було необхідним, щоб цивільні, які дуже стежили, щоб не забруднитися, звикли до болота і не боялися його. Поки прийшли з вправ, то все висохло, і після чищення щіткою одяг виглядав як новий. «Вони», тобто наші інструктори, місили тісто, доливали води, пекли, а по закінченні вишколу витягували з печі — і ми були спечені, готові на все, на всі смаки. Наш вишкіл був повний і добрий. Кожен з нас мав прищеплені засади послуху і дисципліни, тому й не потрібно було великої праці ані інструкторів, ані нашої, щоб дійти до порозуміння і позитивних наслідків. Тут не треба було поборювати окремі «бунтівні» характери кожного зокрема. Не треба було за нормальних умов застосовувати догани і покарання, бо ми були добровольцями і свідомі нашого бажання служити справі. Доброволець — це велике слово. Нераз, коли ми були пригноблені вправами, сотенний нас збирав і звертався до нас з словами «майне фрайвілліґе»[11]. І з тими словами вступала до нас бадьорість і охота до всього, бо «ми українські добровольці, рушаєм лавами у бій».

вернуться

11

«Добровольці»

1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 54
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)