Багаті і бідні

Мама вже другий рік жила у своєму рідному селі. Повернулась, аби допомагати стареньким батькам по господарству. Спершу Оленка несамовито переживала та скучала. Згодом пристосувалась і навіть звикла, що мами немає поруч. Хоча Оленці було зовсім не просто. Мама дуже багато означала для неї. Вони були справді близькими людьми.

— Як справи? Нормально, працюю, — збрехала Оленка і сльози підступили до горла.

Вона цінувала довіру, яка завжди існувала між нею і матір’ю. «Знайду нову роботу, тоді усе розповім», — виправдовувала себе чемна донечка. Насправді ж виправдання були зайвими. Донечка виросла і як доросла людина розуміла, що близьких людей потрібно оберігати від своїх проблем.

— Та що там у тій школі нового може бути, — трохи роздратовано пробубоніла Оленка.

Мама відчула, як дрижить доньчин голос і перепитала чи все гаразд. Хіба ж від мами можна щось приховати?

— Мамо, кажу ж тобі, все нормально, усе гаразд. Просто втомилась трошки. Ну що, може, досить тітку Ганю розорювати? — На все село було лише два телефони, тож мама час від часу просилась до сусідів, щоб подзвонити. — Добре, тримайся там. Бабусі з дідусем привіт. Цілую вас усіх. Па-па.

Оленка майже впала на підлогу. Їй стало неприємно і прикро. «Так, треба щось робити!» — швидко розмірковувала вона.

Фізична монотонна праця завжди була найкращими ліками від хандри. Колись Оленка заспокоювала нерви вишиванням. Тоді їй було лише чотирнадцять. Батько отримав виробничу травму на заводі, де пропрацював усе життя, і звільнився за інвалідністю. Без діла він сидіти не міг і почав пити. Її сильний та мужній татко поступово перетворився на домашнього тирана, який приносив лише клопіт.