Кров і пісок

Допомагаючи собі ліктями, Гальярдо насилу пропхався крізь охоплену бурхливим захватом юрму. Діставшись до сходинок екіпажа, він відчув, як його грубо, але приязно підштовхують у спину і піднімають угору руки захоплених шанувальників.

— Добридень, кабальєро, — коротко привітався Гальярдо до своєї квадрильї.

Він сів позаду, біля самих дверцят, щоб усі могли його бачити, всміхнувся й кивнув головою, відповідаючи на вітальні вигуки якихось бідно вбраних жінок, на оплески малих рознощиків газет.

Дужі мули смикнули карету, і вона покотилася, наповнивши вулицю веселим передзвоном бубонців. Натовп розступився, даючи запряжці дорогу, але багато людей кинулись до екіпажа з таким шалом, ніби хотіли лягти під колеса. У повітрі замелькали ціпки й капелюхи, над юрмою прокотилася хвиля ентузіазму; таке буває, коли однакове почуття водночас охоплює безліч людей і всі вони немов навісніють, кричать — самі не знаючи чого.

— Оле, сміливцю!.. Слава Іспанії!..

Блідий, але усміхнений, Гальярдо кивав головою і раз у раз повторював «щиро дякую», зворушений цим спалахом народної любові, гордий, що його ім’я поєднують а ім’ям батьківщини.

Ватага обшарпаних хлопчаків та розпатланих дівчаток щодуху бігла за каретою, так ніби в кінці цих шалених перегонів їх чекала незвичайна винагорода.

Ось уже годину вулицею АлькалаАлькала — одна з центральних вулиць Мадрида. котив густий потік екіпажів, затиснутий, наче між берегами, між двома натовпами пішоходів, які сунули на околицю міста. У цій гуркотючій лавині були представлені всі види транспорту — від старовинних диліжансів до найновіших автомобілів. Трамваї їхали напхом напхані, з підніжок звисали грона людей. На розі вулиці Севільї чекали на пасажирів омнібуси, і кондуктори горлали згори громовими голосами: «До цирку! До цирку!» Весело подзвонюючи бубонцями, трюхикали обвішані китицями мули, запряжені у відкриті коляски, в яких сиділи жінки в білих мантильях з червоними квітами у волоссі; щохвилини то там, то там лунав вигук жаху, коли з-під коліс із мавпячою спритністю вискакував якийсь хлопчак і вистрибцем перебігав вулицю, анітрохи не зважаючи на стрімкий потік карет та машин. Гуділи сирени автомобілів, кричали машталіри; продавці газет голосно вихваляли свій товар, вимахуючи аркушами з фотографіями биків та розповідями про них, портретами й біографіями славетних тореро; раз у раз глухий гомін юрми перекривали вигуки подиву або захвату. Поміж кінними жандармами в темних мундирах проїздили барвисто вбрані верхівці на худих жалюгідних шкапах. Вони були в жовтих гетрах, у гаптованих золотом куртках та крислатих касторових капелюхах з товстою китицею на зразок кокарди. То були пікадориПікадор — учасник кориди, що виступає верхи на копі, озброєний списом. — грубі й дикі на вигляд вершники. На крупах їхніх коней, за високим мавританським сідлом, наче якісь чорти в червоному, сиділи так звані «учені мавпи», служники цирку, що приводять шкап до дому пікадора.